Розумію, що нудить, знаю, що дратує, та (перепрошую, звісно) – ми знову за політику. Аби вона вже пропала. Але, як учив великий Мао Цзедун, перетворимо нашу поразку в нашу перемогу, в даному випадку – відшукаємо в цьому політичному вар’ятському шпиталі якийсь позитив для країни та її населення. Отож, уся ця так звана політична криза, що переростає в чортзна-що, висвітлила одну несподівану і, мабуть, приємну річ: Україна – надзвичайно фортунна країна, в тому сенсі, що їй постійно і дуже щастить. Десь так, як початківцеві у казино.
Дивіться самі. В України останнім часом нема ні консолідованої зовнішньої політики, ні єдиного центру прийняття рішень на цьому напрямку, ні стратегії зовнішньополітичного розвитку (якщо не рахувати безкінечне камлання на тему Європи, у яке вже не вірять і самі єврошамани), а любі сусіди України з цього не користають. Є в нас два сусіди, називати яких не будемо, які ще не вгамувалися щодо територіальних претензій до України, але тепер, коли в нас чортзна-що, у них свої заморочки. В одних з Євросоюзом не все зрозуміло і недобита опозиція ще ворушиться, інші якісь референдуми проводять і теж з Євросоюзом… Одне слово, не до України їм зараз. Хіба не фортуна?
Або взяти енергетику. Європа страшенно переполошилася, коли президент РФ Путін під час свого візиту до Центральної Азії домовився з Казахстаном і Туркменістаном про такий собі Прикаспійський проект – маршрут транспортування енергоносіїв винятково через російську територію. В обхід ГУАМ – каспійсько-закавказького регіону та України. Для Європи реалізація цього проекту загрожує можливістю отримувати майбутньої зими газ по 500 доларів за тисячу кубометрів. А Україні хоч би що. Тут у найвищому ешелоні державної влади ніхто (принаймні так, аби це було помітно, був, щоправда, секретар РНБОУ В. Гайдук, але і того з’їла політична доцільність) питаннями енергетичної стратегії і енергетичної безпеки не займається. Бо навіщо? Минула зима була теплою, наразі маємо вічну весну, а там, дивись, тепла зима знову видасться. Бо одне з двох – або Бог Україну дуже любить, або їй знову поталанить, як дурному в карти.
Пощастило Україні і з народом. Бо не румуни. Якби українці були румунами, то ще 1991 року когось із великих комуністів було б розстріляно, як Чаушеску (тобто за вироком найгуманнішого в світі революційного суду), а коли би виникла політична криза, то швидко на референдумі сказали б , за кого вони – за президента чи за парламент. Як у Румунії минулої суботи, де більшість громадян підтримала свого президента Басеску в його протистоянні з парламентом. Але ми народ терплячий, а значить мудрий, аби не сказати… З терплячості великого русского народа (маючи на увазі й українців) ще товариш Сталін дивувався, проголошуючи тост на банкеті переможців 24 травня 1945 року в Кремлі: "У нашего правительства было немало ошибок… Иной народ мог бы сказать правительству: вы не оправдали наших ожиданий, уходите прочь…" До речі в нашого нинішнього правительства, зважаючи на тости, жодних помилок нема.
Тому звідси наступна радість: а як Україні з владою пощастило!!! Інша влада за такого спалаху шизофренії (роздвоєння) у своїй трикутній (за Конституцією) голові давно би вже довела справу до кровопролиття, громадянської війни, зубожіння населення (ще є куди), розвалу держави і повного запустіння. А наша теперішня (слава їй!) воює поки що на рівні словес, указів і постанов. Хоча ніхто в світі не здивувався б, якщо б вона довела справу до названих вище жахіть. Бо це, на загал, звичний синдром молодої державної незалежності. Згадаймо Росію, Кавказ, Молдову, Югославію в стані розпаду, подивімося на Палестину, яка повної державної незалежності від Ізраїлю ще не здобула, а громадянську війну вже веде повним ходом і оцінімо своє щастя. Чи просто фортуну.
