Яструби миру і голуби війни
Суспільні процеси спонукають розмірковувати про речі символічні, наприклад, про те, є чи не є Вєрка Сердючка символом України для Європи (где мы не будем никогда, до речі), але формат штовхає у політику. Хоча й від символічного нікуди не подінешся. Щодо колишньої провідниці, а тепер звєзди громадянки Сердюк В. А., то певне символічне навантаження вона несе, але – не всієї України, а того її сегменту (величезного, треба сказати), що застряг десь на півдорозі між совком і диким капіталізмом. Типовий представник цього суспільного прошарку хоче працювати як за радянського соціалізму, а отримувати як в Євросоюзі, вважає себе хохлом, але тягнеться до кацапів, вдає культурного, але жодною з людських мов (включно з російською та українською) не володіє, він підлабузник перед сильнішим і хам проти слабкішого, на базарі проклинає владу і політику, але акуратно ходить на вибори і голосує за найдикішого на той час популіста/популістку з надією, що він/вона йому, конкретному виборцю, щось дасть. Ми вже мовчимо про т.зв. музику, яку він слухає, про одяг, який він носить, про соняшникове лушпиння, яким він запльовує все планетарне довкілля.
На щастя, це лише фрагмент, хоча й значний, тож Верка Сердючка не може вважатися повноцінним символом України. Та його взагалі нема такого, аби представляв у вигляді знака всю країну. Символів багато. Київський міський голова, наприклад, якось замріяно дивлячись кудись у космос, проголосив, що "символами страны есть флаг, президент, премьер і мэр Украины…"
Однак правдивим символом нинішнього політичного проекту "Україна", тобто держави, в якій ми маємо щастя вже шістнадцять років жити, є, як це не смішно, Іван Степанович Плющ, чинний секретар Ради національної безпеки і оборони України. Бо така вона політична Україна – з компартійним минулим, з утопічним майбутнім, з незрозуміло яким теперішнім. Як казав світлої пам’яті Сашко Кривенко, українська незалежність народилася від злягання комуністів і націоналістів. І Іван Плющ, який вийшов із радянської номенклатури, останніми роками прибився до націонал-демократії, а минулого тижня поповнив стрункі лави вищого чиновництва (органічною частиною якого він власне був завжди), є точним уособленням і цієї незалежності, і цієї держави. Декого може збентежити неформальна сивіюча "інтелектуалістська" борода Івана Степановича, але він у ній не схожий, на жаль, ні на Хемінгуея, ні навіть на Хав’єра Солану, а радше – на руського ямщика ХІХ ст. Та від дивакуватого зовнішнього вигляду сакральна вага Івана Плюща як символу сучасної держави України не зменшується, тим більше, що і Великий Кобзар (укр. поет середини ХІХ ст. Шевченко Т. Г.) у певні періоди свого життя теж запускав бороду. Ось так і ведеться в цій Україні – справжні козацькі вуса у Левка Лук’яненка, а символ – з бородою.
Після призначення Плюща секретарем РНБОУ в політологічних колах засперечалися, чому президент Ющенко взяв Івана Степановича, – для більш успішних переговорів з Януковичем чи для здійснення т. зв. силового варіанту (на який, до речі, кажуть, категорично не погоджувався попередній секретар РНБОУ
В. Гайдук). Суть силового розв’язання кризи нібито полягає в тому, аби після нагнітання тривоги в суспільстві (заява В. Гелетея про підготовку замахів на лідерів опозиції тощо) рішенням РНБОУ (яка стає вищим органом влади) ввести елементи надзвичайного стану і президентське правління, розпустити уряд Януковича, а на двері Верховної Ради повісити великий амбарний замок. У цьому, мовляв, і полягає головна місія Плюща, хоча на словах він за мир і переговори. А тим часом перший президент України Л. Кравчук, який донедавна позиціонувався як великий миротворець, заговорив про зброю. В інтерв’ю одній газеті він прямо заявив, що готовий стріляти (у ворогів України, звісна річ).
А цікаво було би подивитися на цих двох творців нинішнього проекту "Україна" – Плющ виводить танки на Хрещатик, а Кравчук відстрілюється з мисливської рушниці.