Донедавна вважалося, що виявити якісь теоретичні закономірності в українській політиці – справа марна і безнадійна. Бо стихія є стихія, і жодному раціональному осмисленню вона не підлягає. Але після найсвіжіших домовленостей між двома найголовнішими Вікторами України (що стало прикрим сюрпризом для багатьох їхніх поплічників) з’явилися контури певної, тепер уже сталої схеми. Це – такий собі чотиритактний цикл, схожий на принцип роботи двигуна внутрішнього згорання: 1) фаза нагнітання; 2) криза; 3) компроміс; 4) спад.
Так було в кінці 2004 року, де нагнітанням були масові фальсифікації виборів, кризою – Майдан, названий "помаранчевою революцією", компромісом – прийняття 8 грудня змін до Конституції, які тепер вилазять боком, а спадом (нині, з відстані часу це особливо помітно) – формування нової "революційної" влади на тлі виникнення угруповання "любі друзі", "любовної" історії Петі і Юлі, тихого саботажу на місцях…
2005 року фазою нагнітання можуть служити бездарні Луценкові "репресії" проти донецьких босів і небіжчика Кушнарьова; криза виникла, коли тодішня опозиція (Партія регіонів) пригрозила зірвати бюджетний процес, що напередодні року виборів могло дошкульно вдарити по тодішній владі (уряд Ющенка –Єханурова); компромісом розродилося підписання Ющенком і Януковичем меморандуму (якщо хто забув, то саме тоді, в контексті того документа Ющенко підписав ганебний закон про недоторканність депутатів місцевих Рад); спадом стало падіння рейтингів як самого Ющенка, так і його блоку "Наша Україна", що згодом матеріалізувалося в нікчемну цифру відсотків набраних голосів.
Минулого 2006 року схема чотиритактного політичного циклу заповідає на класику. Нагнітання – виборча кампанія і самі вибори, криза – затяжна коаліціада, компроміс – подання Ющенком кандидатури Януковича на посаду прем’єр-міністра та підписання Універсалу національної так званої єдності, спад – реакція, реванш, реставрація, тобто спроба донецьких взяти під ноги цілу країну, переходи користолюбних нардепів, натиск на українство (узкій слой украіноязичной інтєлігєнціі, як знаково вимовив віце-прем’єр з гуманітарних питань Табачник)…
Щодо нинішніх політичних подій, то до них можна ставитися двояко: з одного боку, Ющенко і Янукович самі створили кризу, аби, успішно, в дусі компромісу, подолавши її, вийти до людей світлими усміхненими миротворцями, з іншого – два Віктори безсилі, бо працює страшна логіка чотиритактного циклу сучасного етапу політичного розвитку України. За цією схемою після першої ейфорії від порозуміння між президентом і прем’єром щодо неминучості дочасних виборів має наступити роздратування на їхню адресу з боку їхніх поплічників і т. зв. соратників. На Януковича нагніваються передусім "кинуті" по суті соціалісти та комуністи і певні регіонали з числа членів "партії війни". На Ющенка образяться "наші", бо, ставши нещодавно на Європейській площі фактично лідером опозиції (таким собі трипільським аятолою), він, після змови з Януковичем, знову зробив крок у напрямку статусу президента всієї України. Каменем спотикання стане дата дочасних виборів, бо БЮТу вони потрібні вже і негайно (революційна хвиля, знаєте), а регіонам – якнайглибше восени (коли – урожай, ситість і забуто бубни ревшаманів).
Якщо ж повернутися до аналогії з двигуном внутрішнього згорання, то це ніби повинно вселяти надію, бо де двигун, там рух, а де рух, там самі знаєте що. Але в тому і полягає особливість українського політичного двигуна, що згорання (внутрішнє) є, а руху (прогресивного руху країни) нема. Трансмісія відсутня! Тобто не працює привідний механізм між владою та політикою і народом, якщо уже переходити на виборчий жаргон.