Скільки не втовкмачуй у їхні легковажні голови: світ змінюється, з них, как с гуся вода (нікому не раджу забувати російську), або – кров по соломі, як кажуть українські письменники, – все намарне. Це – про сучасну українську політичну верхівку, яка так самовіддано, безпечно і сліпо вовтузиться коло якихось своїх примарних повноважень, що вже не помічає, що відбувається в білому світі. Щоправда, найбільш проникливі далекоглядні політологи й дипломати та поодинокі політики, що зберегли тверезість мислення, за кожної нагоди нагадують тим, що ще приймають рішення у цій країні, – отямтесь. Айя! Вони і далі завзято малюють хитромудрі схеми перехоплення владного керма. Але згадані обізнані доброзичливці не є наївними людьми, бо знають, що "всі основні загрози національній безпеці України сьогодні знаходяться всередині держави, і саме вони послаблюють її протидію зовнішнім викликам" (К. Грищенко, екс-МЗС). Ситуація близька до глухого кута. Бо чим глибше українська влада занурюється у міжусобні чвари, тим менше звертають на Україну увагу провідні світові гравці.
А світ тим часом на порозі нової глобальної конфігурації, де можливе повторення холодної війни між США, підтримуваних рештою Заходу, з одного боку, та Росією з її потенційними енергоносними союзниками (Саудівська Аравія, Іран, Венесуела, Катар, Туркменістан…) з іншого; де короткотерміновому однополюсному режиму (США: 1991 – 200?) з’являється багатополярна противага під умовною назвою БРІК (хоча правильніше буде КІБР, бо за динамікою розвитку це саме так: Китай, Індія, Бразилія, Росія); де основним і визначальним аргументом потуги тієї чи іншої нео- чи псевдоімперії стає вже не військова сила з її ядерним потенціалом, не обсяг економіки з її всезростаючим рівнем споживання і навіть не продуктивні сили з їхньою енергією людини, а – просто енергія, банально кажучи, виціджена із землі нафта, видушений газ, випорпане вугілля… Чи дозволив би собі президент РФ Путін так зухвало кидати виклик США в Мюнхені на конференції з питань безпеки, якби в його країні з від’ємним демографічним балансом, низькою продуктивністю праці не було стільки дармових енергоносіїв?! І атомна бомба тут ні до чого, бо, як засвідчує досвід Індії, Пакистану, Ізраїлю, а також Північної Кореї й Ірану, нею тепер нікого не здивуєш і нікого не налякаєш. Людство, незважаючи на всі ці технологічні надмірності, повертається до свого первісного природного стану, тобто знову потрапляє у повну залежність від природи, клімату, погоди, географічного розташування, щедрот земних надр. Переформатовується характер війн. На зміну традиційним генераторам конфліктів, як-от: ідеологія, релігійна нетерпимість, класова боротьба, етнічна ненависть, приходять такі прості і зрозумілі мотиви розв’язання війн, як чиста вода, незабруднена відходами виробництва земля, придатне для дихання повітря.
Тому, дарую політикам деякі поради щодо творення багатостраждальної національної ідеї. Шукайте її, любі мої, у глибинах, в переносному й прямому сенсах. У білій українській хатинці (де чомусь завжди тепло), у вишневому садочку (який виробляє безпечне повітря), у воді з отчої криниці (яка засадничо не може не бути чистою).
