За традицією останніх п’ятнадцяти (сто, триста, чотириста п’ятнадцяти) років Україна знову опинилася у щільному оточенні викликів, аби не вживати всує слово фронтів. Виборсатися з них і вийти на світлу капіталістичну путь теоретично можна, практично же… як Бог дасть. Але, як учить нас телевізор, Достоєвський врятує світ, тому необхідно вірити, терпіти і боротися до останньої краплі баблоса. Отже.
Перший Український фр… виклик. Вже можна робити висновок, що найбільшою загрозою для України є її влада, коли вона занурена у внутрішню міжусобну боротьбу. Що цікаво, боротьбу – не за народне щастя, як під час виборів, а просто за владу, як би це тавтологічно не звучало. Про запущеність стану хворої свідчить не лише вовтузня довкола закону про Кабінет Міністрів, а й те, що такі суб’єкти політичного процесу, як КПУ, БЮТ, Юрій Луценко та президент Ющенко готові до написання (а дехто вже написав) нової Конституції України. Чи треба нагадувати, що це будуть радикально різні конституції, звести які в один оптимальний Основний Закон не зможе навіть такий в’язальник канатів, як Володимир Литвин.
Другий Український виклик. Це, не зважаючи на те, що Бог дав урядові Януковича, як цілком серйозно стверджують деякі помітні регіонали, теплу зиму, – енергетика. У найширшому сенсі. Знову на весь зріст постало питання української газотранспортної системи. І хоча президент Росії Путін пожартував, що "революційна" ідея обмінятися доступами: росіян – до української ГТС, а українців – до російських газових родовищ, прийшла від його київських друзей, не важко здогадатися, хто в цій ситуації справжній енергетичний агресор. Що би там урядовці не говорили про зниження ціни на газ до рівня 2004 року, ГТС – чи не останній гарант незалежності України. У питанні "труби" Україна, за словами політолога В. Карасьова, має визначитися, на чиєму вона боці – виробників чи споживачів енергоресурсів, тобто на боці Росії, Венесуели, Ірану, Саудівської Аравії чи Європи, США, Китаю Японії. Вибирати, погодьтеся, важко. Але якщо США, керовані світочем демократії президентом Бушем, таки нападуть на Іран, усі чинні енергетичні схеми підуть прахом, Росія стане енергетичним монополістом на західному напрямку і остаточно поставить Європу на коліна. Що в такому разі буде з Україною та її коштовною трубою, здогадатися не важко.
Третій Український виклик. Не хочеться вірити в якусь антиукраїнську закулісу, але виглядає так, ніби якась диригентська паличка таки пурхає. Виборів ще нема і невідомо чи до встановленого терміну будуть, а тема дезінтеграції України знову стає актуальною. До того ж з усіх боків. У Москві тамтешні адепти Гаусгофера і Дугіна малюють геополітичні схеми розподілу України на дві окремі держави за лінією цивілізаційного розламу, в Києві відомий політолог прогнозує в недалекому майбутньому появу в Україні нових автономій – до Криму додадуться ще Галичина і Донбас, у Львові місцеві євроромантики знову порушують тему якоїсь особливої галицької західноєвропейської "трансцендентної" ідентичності. Та якщо цим хтось невидимий і керує (в чому є і великі сумніви, і, як сказано, великі підозри), мислить він одномірно. Бо не все так просто. У Донбасі, наприклад, є дві фінансово-промислові групи – т. зв. "ахметівська" та Індустріальний союз Донбасу. Перша, як відомо, фундатор Партії регіонів, а друга підтримує Ющенка (один з її керівників В. Гайдук працює секретарем РНБО), тож погляди на питання федералізації і соборності у Донбасу можуть бути різними. А недавнє "підкорення Януковичем Львова" і "чемна" поведінка запрошеної на зустріч із прем’єром-естетом львівської інтелігенції може дещо прояснити щодо еволюції українського п’ємонту.
Якщо ж без алярму, то коли на згадані виклики не буде знайдено і дано адекватних відповідей, лексикон майбутньої української політичної лайки може поповнитися – до ненависних "петлюрівець" (поразка УНР) та "бандерівець" (поразка УПА) може додатися "оранжевий урод" (поразка остання).