Петро Миколайович за одинадцять років за кермом вантажівки об’їздив чи не всю Європу. Та бажання залишитися за кордоном у нього ніколи не виникало. "Повертаючись з рейсу, щоразу тішуся, побачивши напис "Чернівецька область". Де-де, а вдома – найкраще. Високий рівень життя ніколи не замінить душевного спілкування зі співвітчизниками", – каже Петро Миколайович.– За кордоном, щоправда, їздити простіше й безпечніше, ніж у нас, – додав пан Петро. – А які там дороги... Пригадую, якось мене запитав німець: "Ну, і де кращі дороги, ви ж завойовники, га?". Я тоді чесно йому і відповів, що у нас. З такими ямами ніколи не заснеш за кермом, – посміхається Петро Миколайович. – А загалом за останні роки в Україні стало значно менше вщент розбитих доріг. Поганими дорогами зараз вирізняється хіба що захід країни, а також Суми та Умань. Особливо вражають дороги від Хмельницького до Вінниці – яма на ямі. А загалом такі дороги лише у нас і в Росії.
"Усі хочуть хабарів"
– А як різниться ставлення до водіїв закордонних та наших дорожніх інспекторів?
– Безпричинно зупинити дозволяють собі лише наші інспектори ДАІ. За бажання, таки причепляться до вантажу й вимагають хабара не менше десяти гривень. Особливо такий спосіб заробітку розповсюджений у Хмельницькому. А до чернівецької міліції претензій не маю.
У мене упереджене ставлення лише до наших правоохоронних органів, а не закордонних. Бо якщо тебе на дорозі не зупинять, то на митниці причепляться. Усі хочуть хабарів. Зупинили мене якось у Глухові, вимагали грошей. Принципово не дав. З’ясував усе з начальником митниці, пощастило, що він виявився чесною людиною.
А в Іспанії я навіть на ночівлю до поліції попросився. Не хотілося спати в машині, та й душ треба було прийняти. Не відмовили – дали окрему кімнату з чистими простирадлами, душовою, ще й нагодували. Абсолютно безкоштовно, я лише показав їм свої документи, представившись туристом. А коли звернешся там з проханням підказати дорогу до дорожніх служб, то не лише поінформують, але й за потреби будуть супроводжувати.
– Чи доводилося вам стикатися на дорозі з рекетом?
– Неодноразово. Це зараз стало спокійніше їздити, а раніше боялися не лише залишитися без вантажу, але й за своє життя. У Болгарії колись розрізали тенти та грабували просто на ходу. Зупинишся – вб’ють. Особливо небезпечним вважався населений пункт в Росії, за Брянськом – Білі Береги, а ще Чоп. Не одна машина, що везла жіночу біжутерію з Італії, тоді зникла.
На щастя, вантаж у мене жодного разу не забирали. Я намагався збивати ціну, вдавати із себе дурня. Одного разу заплатив 400 доларів. Мені натомість сказали пароль – "Лєший", аби більше не зупиняли по трасі, вони ж усі пов’язані. Колеги розповідали, що, окрім паролів, у рекетирів є своя знакова система: розірвану купюру на лобове скло тобі приклеять за данину або що. Зараз такого немає. Нещодавно довелося розмовляти з бандитами, вони кажуть, що ті часи давно минули. Тепер власність бандитів – заводи та фабрики, тож і виходить, що ми возимо вантажі вже для них. Вони самі намагаються розбиратися з неподобством на дорогах.
У дорозі може трапитися будь-що. Небезпека не лише від бандитів, але й від повій. Намагаюся триматися осторонь від повій, боюся навіть підвезти. Вони мають подвійні заробітки – не лише за свої послуги, але й промишляють грабежем. Підсиплять тобі до напою клофеліну, прокинешся, а грошей у машині вже немає. Були випадки, коли повії вводили крізь щілину в дверях машин трубку й через неї впускали до салону снодійне. Тож кому потрібна повія, зупиняються на стоянках, де є свої – вони не образять.
До мене якось у чужому місті, коли я вийшов випити пива, підійшла гарненька дівчина. Запитала, чи я далекобійник. Я тоді плюнув на руку і потер лоба: "У мене там щось написано?". Виявилося, що дівчина вже добре знала не лише мою машину, але й де вона стоїть. Вони ж заздалегідь все прораховують.
"У далекобійників усіх країн – братерство"
– Довелося потрапляти у безвихідні ситуації?
– Ні. На дорозі завжди тебе виручать свої. Поламаєшся десь посеред поля, і чекаєш, доки їхатиме фура. І на буксир візьмуть, і за потрібною запчастиною з’їздять. У нас братерство, і не має значення, з якої ти країни.
Бувало, що засинав за кермом. Втомився, не розумієш, чи тобі сниться міст попереду, чи то насправді він є. Оговтуєшся, а тебе ніби вдарило струмом, аж волосся стає дибки. Тому перед кожним рейсом далекобійники звертаються до Бога. На виїзді з Чернівців, на заправці у Магалі, є каплиця, ніколи її не минаю, заходжу запалити свічку. Нас проводжає і зустрічає Бог.
– Дружина не боїться відпускати вас у далекі рейси?
– Звикла вже. Крім того, є мобільний телефон, частенько дзвонить мені, щоби переконатися, що зі мною все гаразд. Я натомість завжди намагаюся привезти їй у подарунок вино, а дітям ласощі. Дружина любить посмакувати добрим вином. Зізнаюся, ніколи я їй так і не догодив. Вибирав за привабливістю пляшки, бо на винах не розуміюся.
– Чи є постійні місця, де зупиняються поїсти далекобійники?
– Їх дуже багато, практично в кожному місті. Єдине, що вирізняє ці заклади – дешева і смачна їжа. Нам шику не треба. Тож, коли я їду трасою і бачу біля якогось генделика дві-три фури, сміливо зупиняюся. Переконаний, що там готують дуже смачно і за невисоку плату.
