У вчительки української мови і літератури ЗОШ №18 Тамари Коченюк – найбільший у Чернівцях педагогічний стаж – 63 роки. Неймовірно, але за стільки десятиліть праці вона жодного разу не була на лікарняному.
80-річна Тамара Юріївна пережила три влади, і каже, що на жодну з них образи не має.
Лише одного разу їй стало боляче і соромно. У 90-х зарплату видавали горілкою, і якось "готівку" привезли під час уроків. Тамара Юріївна побачила посеред уроку з вікна, як її учні розвантажують оковиту для вчителів. "То було страшно", – пригадує вона.
Урок фізкультури проводила босоніж
Тамарі Юріївні 80 років виповнилося цієї зими. До речі, у її першої учениці, яка працює зараз з нею в одній школі, педагогічний стаж – понад півстоліття.
– Я вчилася ще за Румунії, – пригадує Тамара Юріївна. – Виховання було суворим. Тиша на уроці була ідеальною. Наш вчитель-румун завжди ходив з палицею з бамбука, яку він називав "тропічною". Якщо хтось не вивчив уроку – бив так, що рука спухала на очах.
Згодом пані Тамара закінчила гімназію. Йшов 1944 рік, одразу після звільнення краю їй запропонували: "Йдіть вчителькою у молодші класи".
– Румуни-вчителі повтікали, кадрів не вистачало, – пригадує вона, – і я у 17 років пішла вчителювати до румунської школи. Згодом закінчила педагогічне училище, педінститут.
– Викладала у класах, де було по 72 учні, – продовжує вона. – Писали у книжках між рядками, гусячими перами. Читала усі предмети. Бідність – страшенна. Пригадую, передали мені, що на урок фізкультури їде інспектор. А у нас – саме біг. Діти босоніж, і я також, адже туфлі – одні. Інспектор здивувався. Але я не розгубилася: "Туфлі муляють, ось і зняла я їх".
"У школі мене називали капітаном"
Згодом Тамарі Юріївні довелося поїхати до Ємена, куди направили її чоловіка-військового. Не сиділа вона і там без роботи: перед від’їздом її ім’я внесли до Книги пошани цієї країни.
– Коли повернулася – мене направили до СШ №8. Зізнаюся, таких дітей я досі не бачила. Усі – сироти за живих батьків. Коли я зайшла до класу, вони заховалися під парти від страху. Я одразу сказала: "Будемо любити один одного". І полюбили! До одного хлопчика я так звикла, що вирішила його всиновити. Згодом з’ясувалося, що у Толі була мама. Вона працювала у Чернівцях бухгалтером. Прийшла я до неї додому: у квартирі накурено, якісь чоловіки. "До школи прийдете?" – запитала. Вона потім приходила час від часу з цукерками. А з Толі виріс гарний хлопець: одружений, живе в Росії.
Усім своїм учням пообіцяла, що знайду їхніх батьків. І багатьох знайшла: кого – у в’язниці, кого – у Москві, кого – у психлікарні. Приходила до них вечорами до інтернату і читала листи. Якби хтось бачив, як світилися оченята діток.
До речі, усі роки Тамара Юріївна була членом комісії у справах неповнолітніх.
– У школі мене через це називали "капітаном". Підвалами ходила – збирала важких підлітків. Заходила туди навіть о 10-11 годині вечора. Чоловік ще жартував: "Гуляємо у неділю, а з тобою вітаються самі кримінальники та дівчата легкої поведінки. Що люди подумають?"
До мене досі дорослі чоловіки підходять на вулиці: "Дякую, лише завдяки вам я не потрапив свого часу до колонії".
Про це Тамара Юріївна не може згадувати без сліз, але був у її практиці випадок, коли вона не змогла врятувати людську душу.
– Це був хлопчик – ходяча енциклопедія, – розповідає. – Добра дитина, але його життя склалося так, що він не міг бути інакшим. Як я хотіла його врятувати! Щоранку заходила за ним додому. "Нехай спізниться, але прийде до школи", – казала. І він приходив. Хлопчина відслужив в армії, влаштувався на роботу, але втягнувся у наркотики.
– Аж раптом одного ранку чую по радіо: "Просимо впізнати труп". У мене всередині усе впало… Вжив велику дозу і загинув. Я досі провідую його матір…
Чи відрізняються теперішні учні від колишніх? Тамара Юріївна каже, що так.
– Колись учні були спокійнішими. Мабуть, від батьків таке виховання йшло. Зараз учні хитріші – понабиралися різних слів із сучасних фільмів. А ось коли вони жартують – я не караю. Сама люблю гумор, і за це ніколи не сварю.
Взагалі, вважаю, що не талановитих дітей не буває. Якось групу важких підлітків вирішили відправити до спецшколи через цілковиту нездатність до навчання, погану пам’ять. Я взялася довести протилежне: посадила їх по одному і попросила написати усі марки цигарок, обов’язково у два стовпчики – з фільтром та без фільтра окремо. І як ви гадаєте? Учні, які не могли запам’ятати бодай рядок вірша, згадали по 40 марок цигарок. Жоден не помилився!
Я завжди шукала у дитині щось добре. Зараз у мене вчиться донька колишнього учня. Учнем її тато був слабеньким. Відповів якось погано, а я думаю: "Що робити?" Він постояв, одне речення сказав – добре. Я йому поклала … "п’ятірку". Велику – на півщоденника. Ще й написала "Молодець!" Згодом він почав учитися краще, а нещодавно зізнався, що запам’ятав ту оцінку на все життя.
"День починаю
з обливання холодною водою"
Є у Тамари Юріївни й свій секрет творчого довголіття.
– За усі роки праці я жодного разу не була на лікарняному. Вважаю, що тіло людини народжується здоровим, а хворим його роблять переживання, стреси. Я намагалася все життя бути спокійною.
Чоловік у мене був військовим, фронтовиком, і я створила у родині такі умови, щоби завжди панували лад і спокій. Гарно прожили. Це також важливо: коли ти знаєш, що вдома – надійний тил.
Щоранку обливаюся холодною водою. Обов’язково – зарядка. Роками ходила до сауни.
Щодо планів на майбутнє відмінник народної освіти, вчитель-методист Тамара Коченюк каже, що школа – це усе, що у неї є.
– Буду приходити до школи навіть тоді, коли мені не дадуть уроків. Можливо, з кимось з учнів поговорити чи зошити перевірити. Я не можу інакше…
