П’ятнадцятого лютого минає 17-та річниця від початку виведення радянських військ з Афганістану. Близько двох тисяч буковинців побували на цій війні. Чимало з них так і не повернулися на Батьківщину, залишивши осиротілими сім’ї.Лідія Сєрікова, мати загиблого воїна Олександра Сєрікова, зі сльозами на очах поділилася важкими спогадами, які вже друге десятиліття тривожать материнське серце:
– Саша прослужив в Афганістані рівно рік. Шостого червня 1987 року ми його проводжали на літак до Москви, а 1988 цього ж дня був похорон. Загинув він героїчною смертю – рятував життя друга, адже був лікарем.
– Як ріс і де навчався ваш син?
– З першого класу навчався у Новоселиці. Потім вступив до Чернівецького медінституту. З четвертого курсу його перевели до Саратова на військовий факультет. Після навчання Саші дали направлення до Тбілісі працювати начальником медичного пункту. Пропрацювавши там та закінчивши відтак у Ленінграді медичну академію, Олександр зважив на наші з чоловіком прохання і таки повернувся до Чернівців працювати начмедом дивізії. І ось у 87-му йому запропонували з Москви їхати на смерть, тобто в Афганістан. Ми були проти, та Саша любив повторювати: "Чому хтось повинен служити, а я ні?"
– Очевидно, ваш син був справді шляхетною людиною...
– Після його смерті командир частини написав нам, що "ще ніколи не зустрічав такої людини, як Сєріков: мужньої, вірної своїй справі". Працюючи лікарем, Саша неодноразово стикався з величезним ризиком, адже допомагав хворим і з ворожого табору, ходив без зброї, лікував різні інфекційні хвороби.
– А чи не було якихось поганих передчуттів чи, можливо, знаків, як це часто трапляється у таких ситуаціях?
– Я нічого не відчувала, але дуже шкодувала, що Саша поїхав, адже так цього не хотіла. Щоправда, майже перед самим від’їздом, коли син обідав у нас, тріснула скляна банка, яку він колись привіз для засолювання помідорів. Помита банка стояла дном догори і раптом "розірвалась" на дрібні шматочки по всій кухні. Ми тоді не надали цьому особливого значення, хоча сусіди казали, що це погана прикмета. Пригадую, була ще одна пересторога. Син взяв квиток на потяг до Москви, та на вокзалі нас попередили, що він затримується на дві години. Недовго думаючи, Саша повернувся з вокзалу і поїхав до аеропорту на літак, бо дуже боявся спізнитися. Невже так на смерть поспішав?
– Листи писав?– Звичайно. Останнього разу надіслав сестрі листівку з днем народження, де просив її ніколи не повертатися в Афганістан (вона теж там служила), бо в цій країні "справжня м’ясорубка". Часто скаржився в листах, що робота важка і погані умови проживання. В одному з листів радів, що пообіцяли відпустку: "Мамко, татку, скоро приїду до вас". Та потім написав, що очікується виведення військових частин і, можливо, вже приїде назавжди. І ось "назавжди" відіслали його на пакистанський кордон. Хоча його й не послали, він сам пішов з друзями. Повертаючись з кордону, колона потрапила в засідку. Перший БТР супротивники підбили. Мій син, як військовий лікар, намагався врятувати товариша, але сам отримав поранення в ногу. Бій тривав до вечора, та сили були нерівні. Це було жахливо. Як потім розповідали друзі, син навіть тоді не покинув товариша. Його поранили в ногу, а він ще дряпався по землі і тягнув за собою підполковника, сподіваючись на допомогу. Разом з ними загинуло ще кілька бійців, серед яких був дев’ятнадцятирічний хлопець. Бойові товариші розповідали, що цей юнак був настільки шокований тією жорстокістю, що біг полем і відчайдушно кричав: "Мамо!"
Сумну звістку батькам повідомили не відразу. Щоправда, сестра Олександра дізналася швидше про загибель брата, та їй не вистачало сміливості розповісти страшну правду батькам. Вдома сказала, що Саша важко поранений.
Загинув Олександр Сєріков 30 травня 1988 року. Посмертно героя нагороджено орденом Червоної Зірки та Червоного Прапора. А в рідних Чернівцях залишилася молода дружина, двійко дітей і старенька мати, яка чи не щодня переглядає старі пожовклі фотокартки, на яких ще живий і усміхнений її син...
Олександр КУЛЬЧИЦЬКИЙ, Голова Чернівецької міської організації Української Спілки ветеранів Афганістану:
– У Чернівцях ветеранами Афганістану та батьками загиблих опікується міська організація Української Спілки ветеранів Афганістану. За рішенням міської ради батькам загиблих щомісячно виплачується 150 гривень. На сьогодні у нас залишилося 11 батьків загиблих. Окрім виплати цих грошей, намагаємося допомагати і в господарстві: провести воду і каналізацію, перекрити дах тощо. Обов’язково відвідуємо хворих батьків у лікарні. Ще одне питання – це навчання дітей з родин ветеранів. Минулого року ми влаштували 22 дітей до різних навчальних закладів на державну форму навчання, починаючи від ПТУ і закінчуючи університетом.
Та якщо можна сказати, що батьки не позбавлені уваги, то близько 150 ветеранів війни проживають у не найкращих умовах. Згідно з чинним законодавством, ветерани війни повинні бути забезпечені житлом, та ця проблема в місті не розв’язана. Інваліди війни, вдови, учасники бойових дій стоять у черзі на отримання квартири понад 20 років і нічого не можуть отримати. У будинки, в яких нібито передбачаються квартири для учасників бойових дій, ще не поселився жоден ветеран. Тільки спільними зусиллями можна розв’язати ці проблеми, тому ми сподіваємося на плідну співпрацю з керівництвом облдержадміністрації та міським головою.
