Чернівчанка Марина Перебиковська стала сенсацією для столичної преси і телебачення двічі. Вперше – два роки тому, коли без вагань лягла на операційний стіл в інституті трансплантології, щоби пожертвувати 52% своєї печінки рідній сестрі Лідії, хворій на гепатит С. І вдруге – цієї осені, коли зізналася лікарям, що вагітна. Випадок унікальний: досі жоден з донорів в Україні не народжував, а тому лікарі не мали жодного уявлення, як перебігатиме вагітність. Зараз Маринка вже на восьмому місяці і почувається гарно. А днями вона дізналася про те, що вдруге після Насті Овчар, яка врятувала на пожежі свою сестричку і отримала важкі опіки, стане володарем звання "Гордість України" у номінації "За турботу та самопожертву". У березні Марина їде до Києва, де їй будуть вручати пам’ятний знак.
Днями сестри завітали до міської ради – подарувати вишиту Лідією ікону Миколі Федоруку. Саме міськвиконком два роки тому виділив понад 100 тисяч гривень на операцію дівчатам.
Найважче операцію переніс донор
24-річна Марина Перебиковська і 27-річна Ліда Порфірюк – такі милі і вродливі сестрички, що навіть на думку не спадає, що з ними могло би трапитися щось страшне. А трапилося: два роки тому старша з них, Ліда, захворіла на гепатит С. Вона саме чекала донечку, про яку вони з чоловіком мріяли п’ять років.
– Я була на шостому місяці, коли уся пожовтіла, за місяць схудла на 10 кілограмів, – пригадує Ліда. – Моя донечка так і не народилася... Я була приречена: лікарі казали, що проживу два місяці. Так погано себе почувала, що що сумнівів не залишалося: це – кінець. До того ж я втратила дитину – життя не мало змісту.
Ми поїхали до Києва. Лікарі сказали, що мене може врятувати лише трансплантація печінки: хтось з рідних повинен пожертвувати більше половини своєї печінки. У донора вона повинна відрости, а для мене це буде шансом на життя.
У серці був відчай, адже я втратила найдорожче... Навіщо боротися за життя? Та коли моя молодша 22-річна сестра без вагань погодилася віддати мені частину своєї печінки (за усіма параметрами мені підійшов лише її орган), а Микола Федорук допоміг у виділенні фантастичної суми для нашої родини на операцію (до речі, зараз їх роблять безкоштовно), я сказала собі: "Принаймні спробуй!"
Сестри спробували: 9 грудня 2004 року їм зробили операцію з трансплантації. Найважче її, як не дивно, переніс донор – Маринка. Про перші тижні в реанімації вона намагається не згадувати. – Але моя Ліда залишилася жити, – розповідає Маринка. – Як воно буде далі – час покаже.
А щодо трансплантації, то мене багато хто відмовляв. Казали, що я ще незаміжня, не народжувала, стану інвалідом. Я навіть свого хлопця поставила перед фактом: "Хочеш ти чи не хочеш, але я зроблю це". Він мене зрозумів: "У мене також є молодший брат, і це може трапитися з кожним".
Звичайно, десь глибоко в душі я була готова до того, що він мене покине, адже після операції увесь живіт порізаний. Але він виявився чудовою людиною: за рік після операції ми одружилися, а сім місяців тому повідомили родину, що у нас буде дитина. Коли я поїхала до київського інституту і оголосила про це лікарям – вони почувалися, напевно, не менш щасливими, ніж я. "Ти – наша сенсація", – казали вони. Річ у тому, що досі жоден з донорів не народжував після того, як жертвував свій орган.
На УЗД сестри
ходять разом
Маринка і Ліда весь час посміхаються і жартують, залишаючи за кадром усе сумне. Наприклад, лише тепер Ліда зізналася, що два роки переживала, чи Марина зможе мати дітей.
– Одразу після операції лікарі сказали Маринці, що про дітей їй думати ще рано, слід дочекатися, доки усе заживе, – пригадує вона. – Але з часом я почала хвилюватися: "А раптом через складну операцію вона не завагітніє?" Тому, коли вони з чоловіком цього року приїхали з моря, і оголосили про приємну новину – я просто розплакалася від щастя.
У Маринки були свої переживання.
– Я була такою щасливою, коли з’ясувалося, що вагітна, та й лікарі тішилися, казали, що це означає, що організм вже повністю відійшов, а Ліді не поспішала усе розповідати. Боялася, що вона згадає своє, їй буде боляче...
Дитину, яку носить під серцем Марина, вони чекають удвох. Навіть вперше на УЗД сестри пішли разом.
– Лікар спробував нас зупинити: "Чому удвох? По одному заходять", – розповідає Ліда, – але коли я сказала, що ми після трансплантації печінки, він дозволив.
Я бачила ручки, ніжки Марининого синочка, як б’ється його серденько.
– Перші п’ять місяців був сильний токсикоз, – пригадує Марина, – але коли я розповіла про це київським лікарям, вони заспокоїли: "Це не через операцію, це нормальний стан для вагітної".Також дещо розійшлися шви. Хвилює медиків інше: я віддала 52 відсотки своєї печінки, вона вже відросла до попередніх розмірів, але саме та частина, яку мені вирізали, відповідає за згортання крові. Ця частина відросла, але як вона поведе себе під час пологів – прогнозувати важко. Тому ми хочемо народжувати у Києві. Лікарі з інституту трансплантології будуть присутні під час пологів. Кажуть, що народжуватиму сама, а якщо виникнуть проблеми – зроблять кесарів розтин.
Звичайно, після усього пережитого хвилююся. Але часом гадаю: "Може, усе ж таки народжу легко?" Вважаю, що я на це заслужила.
"Два роки у долі
ми вже вирвали!"
Маринка розповідає, що коли їй сказали, що лише вона може стати донором для сестри, вона не вагалася жодної хвилини.
– Для мене було важливо, щоби сестра жила, – розповідає вона. – На жаль, не всі потенційні донори так думають. Багато хто відмовляється. А потреба у подібних операціях – величезна. І в основному потребують її малесенькі діти. Кожні два тижні в інституті пересаджують печінку, і, як правило, донорами є батьки. Буває, що ніхто не підходить…
– Коли я приїжджаю до Києва на обстеження, лікарі завжди поселяють мене до палати з пацієнтами, які чекають на пересадку печінки, – каже Ліда. – Це дає їм віру. І як би мені не було на душі, а буває, що у мене всередині усе на частини рветься від болю, я завжди із зачіскою, з посмішкою, нафарбована. Хочу, щоби люди зрозуміли, що є шанс.
Хочу, щоби донори не боялися йти на операцію. Ось Маринка вже й заміж вийшла, і вагітна, і займає на "Укртелекомі" провідну посаду. Здорова людина.
Буває, що донори не наважуються допомогти, і пацієнт помирає. Під час одного з візитів до інституту я познайомилася з 13-річним хлопцем, який чекав на пересадку печінки. Він усе прибігав до мене і запитував, пильно вдивляючись в очі: "Тітко Лідо, а як воно було? Розкажіть"… Тим часом йому підшуковували донора. Батько не підійшов, бо мав захворювання печінки, печінка матері не підійшла за іншими параметрами. З’ясувалося, що донорами можуть стати лише двоє рідних братів батька. Вони приїхали до Києва, обстежилися, й лікарі їм сказали: "Підходите обидва – вирішуйте між собою, хто буде рятувати племінника". Та 40-річні чоловіки поїхали додому, порадилися зі своїми дружинами, і … відмовилися. Пригадую, як вже після того, як хлопчик дізнався про те, що дядьки відмовилися його врятувати, лікарі вирішили зробити йому досить болісну процедуру. "Навіщо? Я ж усе одно помру", – відповіла дитина. За декілька тижнів він помер...
– Одна з дружин його дядьків потім мені пояснювала, що я дарма стала донором, бо моя печінка не відросла до попередніх розмірів, а просто набухла. Їхня мати, бабуся хворого, взагалі сказала, що повіситься, якщо один з них піде на операцію, – продовжує Марина.
Не знаю, як житимуть ці чоловіки з таким каменем на душі. – Я ж пішла на операцію незаміжньою, молодою, і як бачите, – усе нормально.
Одне болить: Ліді й надалі потрібні ліки для лікування гепатиту С. Коштують вони дуже дорого. Минулого року за сприяння мера нам виділили 40 тисяч гривень, але цієї суми вистачає лише на три місяці. Тепер у мене одна думка: допомогти Ліді. Днями до нас приїжджали телевізійники з "Нового каналу", протягом декількох годин знімали сюжет. Я з радістю погодилася: може, подивиться хтось і вирішить допомогти Ліді.
Ми з нею зробили неможливе: довели, що шанс завжди є. Лишень слід його використати. Я завжди кажу Ліді: "Два роки у долі ми для тебе вже вирвали!"
