Коли 38-річна викладач Путильської музичної школи Світлана Бабій два роки тому їхала з мамою до родичів до Чернігова, навіть у жахливому сні не уявляла, що до власної хати її вже занесуть. Страшна автокатастрофа, перелом основи черепа, 11 днів у комі і вирок лікарів: "Ми зробили усе, що могли".За місяць до дверей акуратної багатоповерхівки у Путилі під’їхала машина, і чоловіки на складеному з рук "стільчику" на очах заплаканого батька занесли немічне паралізоване тіло доньки на ліжко в її кімнаті. Помирати.
"З голови стирчали уламки черепа"
– У мене навіть передчуття поганого не було, – пригадує Світлана. – Восени 2004 року у Путилі відбувався гуцульський фестиваль. Ми чудово виступили, посіли перше місце. Попереду була відпустка, і ми з мамою вирішили провідати родичів на Чернігівщині, звідки вона родом. Щоправда, з роботи не відпускали, бо мав відбутися ще один концерт, але я таки поїхала.
Як на біду, того дня не було жодного автобуса до села, де жила тітка. За нами приїхав дядько на підводі. Кажуть, що людина передчуває біду, а я відповім, що ні. За декілька хвилин до трагедії я сиділа, звісивши ноги, на підводі, і серце переповнювало щастя: сонце, осінь, така краса....
Кінь, який був запряжений у підводу, до цього ніколи трасою не їздив, тому боявся машин. До того ж був норовистим, що й зіграло свою роль. Щоразу, коли їх обганяла машина, Світлана попереджала родича, і той притримував коня. Чому вона не попередила про величезну фуру із кольоровим тентом – навіть сьогодні не пам’ятає. Як і не пам’ятає усього, що було наступних 11 днів.
– Кінь понісся, а потім став дибки, – пригадує мама Світлани. – Я підбігла до Світлани, а вона лише підняла закривавлену голову і одразу відкинула. Більше вона не ворухнулася. Хтось із водіїв викликав "швидку". Нас привезли до районної лікарні, одразу ж викликали бригаду нейрохірургів із Чернігова. У доньки виявився відкритий перелом основи черепа з пошкодженням мозкової тканини, забій головного мозку. Просто з голови стирчали уламки черепа, а в мозку утворилися дві гематоми.
Лікарі видалили гематоми й уламки кісток, а далі потяглися довгі 11 днів коми. Мати лягала у доньки в ногах й довгими ночами наслуховувалася: "Дихає, а може ворухнеться, а може..." Лікарі мовчали й відводили очі.
До тями Світлана прийшла на дванадцятий день. З’ясувалося, що вона усе розуміє, розмовляє, але паралізована. – Коли нас виписували з лікарні, – розповідає мати, – я лише очима запитала лікаря: "А далі що?". – "Ми зробили усе, що могли, – відповіли. – До поїзда "швидкою" довеземо, а далі..."
Я була у розпачі. Світлана ж музикант, викладач музичної школи, у неї росте чудова донечка Сашенька, і раптом – "цілковита нерухомість". Лікарі щось казали про масажистів, але я по очах бачила, що лише для того, аби мене заспокоїти. Ніхто не вірив. Постійно телефонував чоловік з Путили: "Ну що?" А що я відповім? Та одного дня він телефонує: "Ти знаєш, зустрів колишню вчительку фізкультури місцевої школи. Вона сказала, що поставить на ноги нашу Світланку". Не повірите, але після цих слів у мене народилася надія. А раптом?
Лікарі виписали нас додому як безнадійних. Я везу машиною паралізовану доньку до Путили, а десь на дні серця: "Ольга Володимирівна пообіцяла – отож ми витягнемо Світлану". Навіть на гадку не спадало, що вона не бачила Світлани, не знає її діагнозу.
Масаж робили
по 16-18 годин на добу
Колишній вчитель фізкультури Путильської школи Ольга Мельник і досі пам’ятає, як зустріла почорнілого від горя батька Світлани.
– Ми не були особливо близькими до трагедії, – каже вона. – Два роки тому Путилою пішла чутка, що вчителька з музичної школи потрапила в аварію, і її незабаром привезуть додому. А моя сусідка – її кума. Ось вона і зателефонувала із-за кордону, щоби ми з її донькою провідали батька хворої – може, потрібна матеріальна допомога. Як зараз пригадую: на порозі стоїть розгублений батько, а я йому : "Дмитре Миколайовичу, не переживайте. Як вони будуть дзвонити – скажіть моїми словами: "Сказала Ольга Володимирівна, що вона на ноги її поставить". Я не знаю, звідки таке відчуття у мене взялося. За фахом я вчитель фізкультури, мала у житті досвід лікувальної фізкультури.
Згодом привезли нерухому Світлану.
– Тато стояв у дверях, сльози текли по його обличчю, він їх навіть не втирав, – пригадує Світлана той день. – "Якою ти поїхала, а якою повернулася", – лише повторював він. Поклали мене на ліжко. Живи. А як? Не можу сказати, що занепала духом, бо до кінця я так і не усвідомила, наскільки незворотнє усе, що трапилося.
Ольга Володимирівна завітала до них вже наступного дня. Каже, що йшла і співала уголос: "А я, як той старий вітряк…"
– Питаю її бадьоро: "Та що ж це є?", посміхаюся, – пригадує Ольга Володимирівна, – торкаюся її рук, ніг, і сама лякаюся. Я думала, що Світлана хоч якось рухається, а руки-ноги – холодні, як бетон.
Я одразу взяла ініціативу у свої руки: сказала мамі гріти кінцівки, почали робити простенькі вправи.
Що відчувала Світлана, я знала по собі: у 19 років я отримала важку електротравму. Тоді я працювала на хлібозаводі і з власної необережності торкнулася корпусу двигуна. Крізь моє тіло пройшло 220 вольт. Так само лежала у реанімації у комі, а коли прийшла до тями, лікарі сказали: "Життя ми тобі врятували, а далі..."
Привезли мене до мами у село: ноги, як у підручнику з анатомії – висохлі, понівечені. Жінки порадили прикладати компрес з кінського жиру. Я сама вигадувала фізичні вправи, тисячі разів повторювала їх… Спрацювало. Тоді ж я вирішила вивчитися на вчителя фізкультури. Так і зробила: за 38 років праці стала відмінником народної освіти, заслуженим вчителем України.
А щодо Світлани, то я їй одразу сказала: "Я підніму тебе, якщо ти будеш на моєму боці". Не можу нарікати, бо вона була старанною ученицею: жодного разу не поскаржилася і не розплакалася.
Я розминала їй кожен м’яз. Батько хворої купив ілюстрований підручник з анатомії. Дивлюся в книгу, бо багато чого за роки вже призабулося, і масажую, масажую...
По 16-18 годин ми працювали щодня протягом багатьох місяців. Про себе навіть не думала: протоплю вдома пічку вранці – і до Світланки.
Нарешті зарухався один пальчик, згодом другий. Деякі вправи знаходила у книгах, деякі вигадувала сама. Якось придумала вправу, а потім читаю у книзі "Класичний масаж", що таку вправу використовували ще у Стародавній Греції.
Через сім місяців після травми Світлана самостійно пішла до сусідньої кімнати. То була перемога!
Уся родина рятувала Світлану: я пошила їй із старих колготок спеціальний м’ячик, батько змайстрував стільчик.
У травні удвох поїхали в санаторій. Лікарі приходили до кімнати дивитися, що я з нею роблю.
Порятунок –
у фізичних вправах
Цього літа Світлана пішла на роботу.
Вона сама і її батьки досі не можуть повірити у те, що зробила Ольга Володимирівна.
– Без копійки грошей, – кажуть мати з батьком. – Вона ж практично жила у нас ці місяці. Стала нам, як рідна. Якби хто знав, як ми їй вдячні…
Сама ж колишня вчителька фізкультури нічого дивного у тому, що поставила односельчанку на ноги, не бачить.
– Усі думають, що в грошах щастя. Ні. Для мене усвідомлення того, що Світланка крокує разом із восьмирічною донечкою селищем, старанно переставляючи ноги, є найвищою нагородою.
А щодо дива... Я таке диво творила щодня у школі багато років.
Я і зараз лікую одного майора з села. Ішіас – пластом лежав. "Хочеш встати?" – питаю. За декілька днів він вже до магазину бігав.
У мене у школі був стенд: "Рекорди – окремо, міцне здоров’я – усім". Вважаю, що якби люди у будь-який час, не обов’язково вранці, займалися фізкультурою, то про усілякі остеохондрози, болі у спині, кінцівках забули б. У мене є спеціально розроблений комплекс вправ. Усього 10-12 хвилин на добу, і гарантую – забудете про болі…
Звичайні вправи, я нічого не вигадую. Дітям у школі пояснювала: уявіть собі річку. За камінчик зачепився мул, гілки, утворилися купки землі. А візьмемо просту паличку і розгребемо – вода знову потече. Так само у судинах: порухаємо бляшки, які утворюються на них, – вони й відчепляться. І сіль із суглобів піде.
Ми повинні любити себе. І не тоді, коли лежимо на дивані під ковдрою перед телевізором. Рух – це наш порятунок. Нічого нового. Спробуйте!
