78-річний Петро Бурятинський з Бобівців Сторожинецького району, якого вже 52 роки поспіль обирають депутатом сільської ради, давно би увійшов до Книги рекордів Гіннесса, якби там був відповідний розділ.Без Петра Омеляновича за ці роки не минули жодні вибори чи товариський суд. До слова, усі ці функції чоловік виконував на громадських засадах – без оплати. Навіщо? "А щоби бути людиною", – пояснює.
Не вступив він і до лав КПРС. Каже, що жінка відрадила.
Подушечки для орденів зробили
з енциклопедії
У трудовій книжці Петра Омеляновича усього два записи: піввіку пропрацював бухгалтером та лаборантом у місцевій школі. Але життя бухгалтера не було сірим і нудним, бо у 50-х роках односельці обрали його депутатом.
– Багато чого доводилося робити, – пригадує. – У 60-70-х роках була політика втілювати у життя соціалістичні обряди, – щоби люди не у церкві вінчалися, а "робили гонор у клубі". Мене призначили ведучим церемонії. Я поставився до завдання з усією відповідальністю: молодих і батьків шикував на сцені, гостей – розсаджував у залі. Молоді ставали на рушник, повторювали за мною клятву: "Присягаюся тобі, Іване…". Я згодом був у церкві на вінчанні – то священик так само говорив.
Також до моїх функцій у ті роки входило проводжати людей в останню путь. На цвинтарі у промові про небіжчика слід було щось приємне сказати, а були такі, що й "не зовсім". Але якщо людина прожила на світі, то варто згадати про неї щось добре. І я згадував!
Пригадую епізод. Помер самотній учасник війни: одна дружина від нього пішла, інша – утекла через побої, загалом – суцільна сімейна драма. А мені кажуть: "Йдіть і поховайте!" Що робити? Беру два прапори – український і СРСР – і йду організовувати церемонію. Дивлюся на небіжчика, а у нього на грудях – зо два десятки орденів. Кажу: "Знімайте негайно! Будемо почесті організовувати!" Але ж треба подушечки для орденів, а звідки взяти? Тоді я до сусідки померлого, яка працювала у бібліотеці: "Біжи на роботу, й хутенько принеси декілька томів …енциклопедії. Обгорнемо червоним полотном – чим не подушечки?!"
Похорон минув на найвищому рівні: музика грає, попереду йдуть із прапором, слідом – сусіди з подушечками. Ніби у Москві генсека ховають!
Щоправда, під час похорону був казус. Коли я закінчував промову, бачу – одна із присутніх жінок, знепритомнівши, падає мало не в яму. Я кричу: "Води!", а сусіди мене заспокоюють: "Гай, спокійніше, то ж його колишня дружина. Вона з того дива впала, що він її добивав, а тепер його немає…"
Після виборів частували коньяком
"Зелена гичка"
Більше піввіку без Петра Омеляновича не минають у селі жодні вибори.
За радянської влади вибори відбувалися швидко: вже об 11 годині вечора можна було відвозити документи. Тоді був призначений депутат, і він мав пройти.
Пригадую випадок. Закінчилися вибори, й слід щось вирішити з вечерею для представника з райкому партії, який весь день сидів на дільниці. Я туди-сюди, а все вже зачинено. Віднайшли у когось банку огірків, принесли місцевого самогону. Одна біда: самогон зеленуватого кольору, із специфічним "бурачанським ароматом", та ще й у літрових слоїках. А тут така поважна особа, аж пропонувати незручно…
Але питаю: "Чи не вип’є поважний гість нашої буковинської?" Він якось без ентузіазму відповів, що вип’є, і я зрозумів, що намальовується конфуз. Але партієць випив склянку, а горілка хоча й зеленувата і смердюча, але ж міцна… За хвилину він вже розплився у щасливій посмішці і кинувся зі слоїком частувати присутніх жінок. "Коньяк "Зелена гичка" – це сила, – кричав він у радісному збудженні.
Доводилося депутатові сільської ради рятувати односельця і від в’язниці.
– Якось прибіг до мене білий, як смерть, односелець. Розповів, що зрубав два дерева для будівництва, а відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності його викрив. Три роки йому світило, як мінімум!
Думали-гадали, і я придумав: "Ти віднеси дерева туди, де зрубав, а в міліції скажеш, що тобі стало соромно, так соромно…" Спрацювало! На допиті, щоправда, дали йому пару головиць, що він аж головою дві пари дверей відчинив, але на тому суд закінчився.
Також я був головою товариського суду у селі. Пригадую справу: до жінки прийшов коханець, і у цей час, як завжди, невчасно повернувся чоловік. Коханець утік через вікно, а чоловік наступного дня прибіг до товариського суду із заявою про подружню зраду. Викликаю усіх трьох, читаю заяву, яка була дуже неграмотно складена, тому додаю свої слова і так влучно, що заявник аж сяє, що я так правильно зрозумів його образу. А жінка сидить, слухає і раптом: "То що ж це тут відбувається? Та ж він давно не чоловік! Нічого не годен – які можуть бути бесіди?" Її чоловік опустив очі додолу, але я не розгубився: "Та не сумуйте, як така справа – знайдіть собі іншу молодицю". Послухався він – одружився з іншою, та й його колишня також не пропала.
Була ще одна проблема – самогоноваріння… Донесли, що на хуторі жінка поклала бражку. Йдемо до неї. А то була хитра особа! Жінка помітила нас крізь вікно, підняла спідницю до грудей і шусть – у діжку з бражкою.
Але наступного дня викликаємо до сільради. Баба очі перевертає: "Яка закваска? То я собі зілля запарила, бо слабую по-жіночому". Усі лягали зі сміху. А голова колгоспу був із кубанських козаків, тому розмовляв тільки російською мовою, і перепитує мене: "Что баба говорит?" Я йому пояснюю, а баба і тут встряває: "Скажіть, хай не карає, я ще можу хмари відвертати – я йому що хочеш відверну!"
Багато було конфліктів через межу. Беру шнурок – і йду міряти… Прошу господарів принести кілки, щоби помітити межу. Дивлюся, а вони несуть метрові стовпи замість кілочків. Навіщо? "А щоби він не витяг", – хором пояснюють.
