У театр Лариса Попенко бавилася ще дитиною, коли збирала у дворі сусідських дітей і влаштовувала для них лялькові та балетні вистави. Всі ролі – від білетерки до режисера-постановника та акторів – виконувала одноосібно. Але шлях до справжньої сцени виявився довгим і непростим. Спочатку їй дружно відмовили у вступі до московських і ленінградських театральних вузів. "Ти і не вродлива, і не смішна!" – таким був остаточний вердикт столичних театрознавців. Потім вона тричі стукала у двері Чернівецького муздрамтеатру, аж доки її визнали гідною ступити на його сцену. У 37-річному віці, коли балерини завершують театральну кар’єру, вона тільки розпочала своє сходження до вершин лицедійства і встигла вже зіграти майже 40 великих і маленьких ролей. А нещодавня бенефісна вистава за п’єсою Людмили Розумовської "Ваша сестра і полонянка", у якій цьогорічна ювілярка Лариса Попенко створила одразу два цілком різнохарактерні образи – Марії Стюарт і Єлизавети Англійської, – стала її великим акторським тріумфом.– Коли після вистави я увійшла до гримерної, заповненої квітами, мені раптом здалося, що я вже померла! – зізнається Лариса Попенко. – Зате на ранок відчула себе в оранжереї.
"Обожнюю грати
у дитячих казках"
– Успішний бенефіс є закономірним виявом визнання ваших заслуг і майстерності. Ви мали би прокинутись також і знаменитою театральною примою...
– Ні-ні, я ще не прима. Як актриса – можливо, вже і відбулася, але ще не реалізувала себе сповна.
– Кого ще із персонажів ви мрієте втілити на театральній сцені?
– Я не була Джульєттою, хоча і намагалась у кожній своїй героїні віднайти її риси, не зіграла Анну Кареніну, Леді Макбет, Медею... Таких жіночих образів є чимало, і всі вони живуть і вирують у мені.
– Багатьом глядачам ви полюбилися як актриса характерна, здатна і розважити, і розчулити. Яке з амплуа вам ближче?
– Мені подобається все. Я саме за те і люблю театр, що на сцені можна стати будь-ким і дозволити собі все те, чого неможливо робити у реальному житті. Я обожнюю грати у дитячих казках, тривалий час отримувала ролі дівчаток. Молодші за мене актриси нерідко ображались через це. Грала також і бабусь, і міфічну жінку-птаха, і світських левиць, і чорта, і навіть старезного дідугана.
– Деякі з ваших персонажів невимушено сідають на "шпагат" і крутять акробатичні "колеса". Як ви це робите?
– Це мої природні здібності. Дитиною я мріяла про балет і постійно танцювала, згодом мене запрошували до спортивної школи, але покійна бабуся сказала, що гімнастки виступають напівоголеними і виглядають непристойно. Тепер на сцені я дозволяю собі деякі спортивні та балетні імпровізації. Режисери, як правило, не заперечують. Підтримувати ж гарну форму – це закон професії. А ще, щоби йти в ногу з часом, необхідно постійно навчатись усього нового. Нещодавно я, наприклад, з великою користю і задоволенням відвідувала майстер-класи зі сценічної майстерності режисера Дмитра Лазорка.
– В історичній драмі "Ваша сестра і полонена" вам вдалося змінити акценти і викликати співчуття глядачів не до Марії Стюарт, яку традиційно сприймають як жертву, а до Єлизавети Англійської – її ката...
– Невже? Я однаково люблю обох своїх героїнь, але Єлизавету, мабуть, більше жалію і співчуваю їй, як жінці, яка не змогла себе реалізувати в коханні, у материнстві. Корона і абсолютна влада не зробили її щасливішою за Марію. До того ж Королева Англійська мала дуже непривабливу зовнішність. Мені також часто дорікали, що я недостатньо вродлива й малого зросту.
– І ви у це повірили?
– Так, це правда. Але мене трохи втішає те, що справді великі актриси не були красунями в класичному розумінні.
"Мій чоловік
до шанувальників ставиться спокійно"
– Гадаю, ваші шанувальники вважать вас і талановитою актрисою, і чарівною жінкою одночасно. Мабуть, на вулицях впізнають, дарують квіти?
– Є декілька молодих чоловіків, які завжди приходять на мої вистави і дарують квіти, є і шанувальниці – жінки і дівчата. Але на вулицях мене впізнають рідко. Хоча один випадок все-таки був: якось у тролейбусі один чоловік уважно і довго мене розглядав, а коли упізнав – підійшов і почав захоплюватись моїми героїнями.
– А як сприймають вашу популярність чоловік і родина?
– Мій чоловік цілком театральна людина, тому розуміє мене як творчу особистість. До шанувальників ставиться спокійно, можливо, тому, що їх все-таки не так вже й багато, щоб через це нервувати. Між нами ніколи не виникають не те що суперечки, навіть розмови про побутові проблеми. Якщо в хаті немає приготовленої їжі – він власноруч може куховарити. Мені також пощастило і з донькою. Вона, як і більшість акторських дітей, зростала за лаштунками театру і спочатку також мріяла про сцену. Аж раптом у 9-річному віці зробила висновок, що актрисам дуже важко влаштувати особисте життя. Тепер я пишаюсь її успіхами. Закінчивши з відзнакою школу та університет, вона стала юристом. А нещодавно подарувала мені онучку.
– Чи залишається у вашому житті місце для інших захоплень?
– Тільки-но з’явиться вільний час, буду плести для онучки. Я зовсім не вмію малювати, але час від часу маю потребу вибити на полотні картину за допомогою ниток і килимної голки. Та все ж найбільшим моїм захопленням і улюбленою роботою був і залишатиметься театр.
