Ну, а нам яке до того діло? – запитає відсторонений читач. Та отож-бо й воно, що нам є діло, адже події роману розгортаються в сучасній Україні, куди двадцятирічний американець єврейського походження Джонатан приїжджає у пошуках знищеного під час голокосту містечка своїх предків. Світовий успіх роману про Україну не може не тішити патріотичних почуттів бодай напівсвідомого українця. З іншого боку, той набір стереотипів, яким врешті-решт виявляється Україна в очах, мабуть, не найдурнішого з-поміж американців, породжує в мені особисто... ні, навіть не обурення, а радше нудьгу, котра завжди виникає у ситуації неможливості порозуміння. Є, знаєте, такі держави, громадяни яких у масі своїй звикли думати, що лише вони знають, як решті людства на світі жити. Відповідно пояснювати їм, що, наприклад, українська культура містить в собі не лише сало, а українська історія складається не лише з єврейських погромів – це все одно, що читати в морзі лекцію про переваги здорового способу життя. Тобто, звісно, є і сало. І, звичайно, були погроми, про які треба говорити і за які треба вибачатися. Так прийнято у нормальних людей – прощати чужі гріхи і просити прощення за власні. Але ж було і є в нашій історії й культурі щось зовсім інше. От мені просто цікаво, як би Америка відреагувала на роман українського письменника, з якого б випливало, що середньостатистичний американець – це товстозадий експлуататор з гамбургером в зубах, який мучить на плантаціях негрів і заганяє в резервації індіанців?Ясна річ , будь-яка розмова про міжнаціональні стосунки нагадує футбол на мінному полі, і, не будучи професіоналом у цьому виді спорту, мабуть, не варто таку розмову й розпочинати. Та, власне, я й не збираюся говорити про реальних українців, американців чи євреїв: хай цим займаються етнографи з політологами. Натомість про образи представників яких завгодно національностей у художньому творі літературознавець не лише може, а й мусить говорити. Строго кажучи, сповнений цікавих пригод і водночас тисячолітньої мудрості богообраного народу роман Джонатана Фоєра має лише один недолік. Один, але саме з художнього погляду – катастрофічний.
У принципі, хороший твір можна написати на будь-яку тему і на будь-яких засадах. Наприклад, анекдот або й класична комедія цілком має право користуватися певними стереотипами: дійовими особами тут можуть виступати, скажімо, хитрий хохол і скупий єврей (або навпаки). Ображатися в подібних випадках недоречно: такі закони жанру. Натомість героями трагедії чи великого епічного твору вказані персонажі вже бути не можуть, бо тут діють інші закони: правді одного народу протиставляється правда іншого, трагічній величі однієї історії контрапунктно відповідає така ж трагічна велич іншої, суперники мусять бути гідними одне одного і тих обставин, за яких їм доводиться діяти.
Прошу зауважити: я не говорю, що котрийсь із цих принципів є гіршим, а котрийсь кращим. Я говорю лише про те, що письменник (особливо, якщо він наважився писати про міжнаціональні стосунки) повинен добре усвідомлювати обраний принцип. Анекдотичні стереотипи можна структурно розташовувати навпроти стереотипів, трагедію – навпроти трагедії, але протиставлення витонченого громадянина Америки, письменника, за яким стоїть справді жахлива історія його єврейської родини, і убогого дебіла-малороса в спортивних штанах, за яким стоїть така ж убога і навіть злочинна суржикомовна сімейка, є не просто політично не коректним, але й художньо фальшивим. І фальш, звичайно, полягає не в тому, що у нас бракує суржикомовних дебілів у спортивних штанах (чим-чим, а цим добром ми можемо завалити цілий Євросоюз), і не в сатиричному зображенні (абсолютно справедливому) наших недоліків, а в тому, що американський Джонатан і український Саша сутнісно є різножанровими героями. У результаті замість очікуваної поліфонії культур ми отримуємо какофонію, в якій поруч зворушливої історії містечка Трохимбрід з його коханнями, зрадами і смертю, поруч глибокої єврейської міфології звучить пласка і примітивна, як комікс, "українська" партія.
Та ось, приміром, прочитайте два шматки і здогадайтеся, де чий голос: 1) "Дотик, смак, зір, нюх, слух… пам’ять. У той час як неєвреї-гої сприймають і перетворюють світ за допомогою тільки перших п’яти відчуттів, а пам’ять використовують лише як допоміжний засіб інтерпретації різних подій, для євреїв пам’ять є не менш відчутною, ніж укол шпильки, її срібний блиск чи смак крові, яка тече з пораненого нею пальця. Якщо єврея вколоти шпилькою, він одразу згадує про тисячі інших шпильок". 2) "Знаєш, як багато є класних руских писателів? Толстой, наприклад. Він написав "Війну", а потім "Мир", дві просто класні книжки, і взяв за своє писательство Нобелівську Премію". Дуже смішно.
Чи не означає усе сказане, що я не раджу українському читачеві читати роман Фоєра? Аж ніяк (навіть всупереч алюзії автора: "Роман – це така мистецька форма, яку найлегше спалити"). По-перше, цей твір у своїй практичній реалізації не є аж таким однозначним: принаймні тут можна знайти гарний приклад того, як треба ставитися до своєї історичної пам’яті. По-друге, завжди корисно знати, як ти відбиваєшся у дзеркалі чужих очей, навіть якщо ти відбиваєшся у ньому не зовсім адекватно. По-третє, згаданої мудрості і зворушливості в романі виразно більше, ніж плаского примітивізму. По-четверте, до честі нашого Саші, він виявився здатним вчитися і таки доріс до розуміння трагедії голокосту (чого не скажеш про Джонатана, який, певно, досі нічого не знає про голодомор). Та й взагалі, "твір мистецтва, – за словами Фоєра, – це річ, яку ніщо, крім неї самої, не обходить; тобто це результат успішної спроби виготовити твір мистецтва. На жаль, добрих зразків мистецтва не існує, так само як не існує причин думати, що вони де-небудь можуть існувати". Навряд чи є причини думати, що автор має рацію на всі сто, але його здатність до самоіронії – риса, безперечно, позитивна.
