«Добрі сусіди нам допомагають»: багатодітна сім’я із Бахмута оселилася на Буковині

Подружжя Ольги Дудченко та Юрія Гаврушенка усе життя жило у Бахмуті. Місто своє любили і переїжджати нікуди не планували. Там народили вісьмох дітей, яких зараз виховують. Але війна повністю змінила їхнє життя, йдеться в публікації "МБ".

Через обстріли у Бахмуті у них немає дому і вони змушені були залишити рідне місто. За півтора року війни вже двічі змінили дім.
Три місяці тому сім’я переїхала на Буковину. До цього майже рік жили у сільраді села Піски на Рівненщині, куди спочатку переїхали з міста, де ведуться бойові дії.

Сім’я опинилися на Буковині зовсім випадково. У селі Малинці на Буковині небайдужий чоловік надав їм житло. Будинок до того багато років пустував. Тепер у великому та просторому будинку оселилося подружжя з дітьми – батько Юрія, брат Ольги та племінник.



Сім’я дуже швидко обжилася на новому місці. Вже завели велике господарство, мають курей, качок, кроликів та козу з козенятком.

"Ракети літали над нашим будинком"

Жах війни ця велика сім’я пережила двічі. Спочатку у 2014 році, а потім під час повномасштабного вторгнення Росії минулого року. Ольга розповідає, що вони до останнього вони не вірили, що доведеться покидати рідну домівку через бойові дії. Усі сподівалися, що війна не буде такою складно.

– У Бахмуті у нас було два будинки. Один ми у 2012 році купили, а в другому 15 лютого 2022 року доробили ремонт. Хотіли дати нашим дітям гарне майбутнє, щоб вони жили у цьому будинку і планували переїзд найближчим часом. Та через війну у нас тепер не залишилося жодного будинку. Ми дуже не хотіли їхати з Бахмута і до останнього сиділи в підвалі. Батько навіть навчив найменшого Владика: коли лунають вибухи, потрібно падати на підлогу та закривати головку ручками. Ми думали, що буде, як у 2014 році: побахкають, все мине і до нас не дійде. Та, на жаль, все виявилося значно гіршим. Ракети літали над нашим будинком постійно - гриміло і вдень, і вночі. За п’ять хвилин від нашого будинку була школа. Туди одного дня прилетів снаряд. Від вибухової хвилі у нас вилетіли вікна, обсипалася стеля. Після цього у будинку вже неможливо було жити. Тоді ми протягом ночі зібрали речі, які могли, а вже вранці евакуаційним автобусом виїхали до Дніпра і навіть не знаємо, куди будемо їхати далі. Більшу частину свого майна залиши у рідному будинку у Бахмуті, зібрали лише речі, – розповідає жінка.

У Дніпрі велику сім’ю поселили у хостелі. У кімнатах мешкало по 50 людей і до цього було складно звикнути. Тому родина прожили там два тижні, а далі почали шукати інший прихисток.

– В інтернеті знайшли інформацію, що на Рівненщині церква допомагає переселенцям із житлом. Звернулися туди. Нам допомогли з переїздом, поселили в сільському будинку. Але там виявилася маленька хатинка на дві кімнати, а нас 13, ще й малі діти. Трохи пожили там. Невдовзі нам запропонували переїхали у сільраду села Піски. Там не було газу й води, але хоча б місця достатньо. Там ми і прожили цілий рік. Нас вже не хотіли відпускати, бо у маленькому селі усі звикли до нашої родини. На прощання нам сусіди подарували козу з козенятком. З ними і приїхали на Буковину, – усміхається жінка.

"Діткам тут подобається"

Згодом Ольга натрапила в інтернеті на оголошення чоловіка із Буковини, який пропонував оселитися у його будинку, що багато років стоїть пусткою. Тож сім’я зібрала у дві вантажівки все нажите за рік та переїхала у село Малинці у Чернівецькій області.

– Нам дуже добрий господар попався. Платимо лише за комунальні послуги, більше жодних грошей. Будинок великий, просторий. Маємо багато місця для діток. Також тут є господарство, сад, город. Все, що необхідно. Нам це дуже подобається. П’ять років тут ніхто не жив. Ми навели порядок, завели курей, качок, кроликів, маємо козу з козенятком, собак та котів. Діткам тут дуже подобається, є де гратися, бігати. Вони раніше стільки вітамінів не їли, тут є і вишні, і черешні, абрикоси, малина, полуниця. Ми ще посадили шість дерев персиків, чотири яблуні та ківі. Вже заготовили на зиму дрова. Староста дозволив нам посадку почистити. Дуже добрі сусіди, нам у всьому допомагають. І найголовніше – тут спокійно та безпечно для дітей, – розповідає Ольга.

Щоправда, магазин і школа далеко від будинку. Діти весь час скаржилися, що їм важко таку відстань долати, та ще й вгору. Тож подружжя купило недорогі "жигулі". Тепер можуть і діток відвозити до школи, і на ринок їздити.

– У селі з роботою важко, але намагаємося шукати постійно якийсь підробіток, бо жити на щось потрібно. Юрій із племінником працюють на м’ясокомбінаті у Чернівцях. Двадцять днів там, десять – вдома. Сьогодні чоловік пішов допомагати стелити асфальт на трасі. Я за освітою кухар, працювала у школі в Бахмуті. Зараз разом із чоловіком наймаємося на роботу до людей. Маємо косарку та пилу. Також я з братом ходжу до людей траву косити, а чоловік – дрова пиляти. Так і заробляємо копійку, – каже Ольга.

По господарству жінці допомагають старші доньки – Маринка, якій 14 років, та Настя, якій 13 років. Меншому Олексію – 10 років, Іллюші – дев’ять, Богданчику – вісім, а Максимку – шість. Найменші у сім’ї – чотирирічний Дмитрик і трирічний Владик.

Надії повернутися до рідного дому в Бахмут жінка вже не має, адже місто зруйноване. Тож сім’я облаштовує нове життя на Буковині. Мріють придбати свій будинок.


Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram