Коли кожен крок – це біль. Блог Галини Олійник

Під час військової служби в мого чоловіка різко прогресувало захворювання ніг, про яке тоді, коли його мобілізовували, ніхто й не підозрював, навіть й він сам. Проте через посилені фізичні навантаження хвороба різко перейшла від невідчутної першої в третю стадію.

Спочатку чоловік списував біль у ногах на втому або розтягнення зв’язок і намагався не звертати увагу. Та врешті цей біль посилився настільки, що з окопів доводилося буквально виповзати. МРТ у столичному військовому госпіталі показала: хвороба серйозна і, на жаль, невиліковна.

Поки що він проходить реабілітацію, пересувається на милицях…

Кожен крок для нього – це біль. Але рухатися йому рекомендували медики, щоби розробляти м’язи, тому він працює над собою і щодня йде на прогулянку містом. І через своє захворювання звертає увагу на речі, які ми можемо навіть не зауважити. Будь-яка яма, камінчик, нерівність на тротуарі, круті сходи стають для нього відчутною перешкодою. Відсутність лавочок, перил, важкі двері до магазинів, які й здоровій людині не завжди під силу відчинити, – ще одна перепона.

У цьому контексті бачу, наскільки наше місто наразі не є дружнім для людей з інвалідністю. Скільки ще цих перешкод на кожному кроці…



Нещодавно були з родиною в одному з розважальних центрів, водили дітей на мультфільм. Це вечірній сеанс, тож вийшли з кінотеатру, який на третьому поверсі центру, близько половини дев’ятої вечора. І тут виявили, що ні ліфт, ані ескалатори на всіх поверхах не працюють. Вочевидь, їх вимкнули ввечері задля економії. Довелося спускатися сходами ескалатора пішки. Вони настільки круті, вузькі та високі, що я переживала, щоб діти з них не впали. Чоловікові ж на милицях пересуватися ними взагалі було дуже складно.

Позаду нас, до речі, спускався також чоловік із двома протезами замість ніг. Він був у шортах, тож протези чітко виднілися. За руку його підтримувала дружина.

Відвідувачі центру вдивлялися і на того чоловіка, і на мого. В їхніх очах читалися співчуття та якийсь острах.

"Не дай Боже нікому такого", – перешіптувалися між собою охоронці.

"Та це все лише починається. То ще буде й буде", – говорили перехожі.

І вони праві. На жаль, усе лише починається. З кожним днем війни таких, як той чоловік на протезах, як мій на милицях, більшатиме.

А наше завдання – подбати про них. Щоби вони почувалися повноцінними членами суспільства, для яких облаштовані необхідні для нормального життя зручності. Саме це стане найкращим та найдієвішим виявом розуміння та поваги до них.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber |