Коли у 2014 році нинішній депутат міськради Олександр СТАВЧАНСЬКИЙ добровольцем пішов в АТО, про це знали лише його брат і товариш. А от від дружини Ольги правду довелося приховувати до останнього: вона була вагітна, і Олександр боявся її засмучувати.

У серпні 2014 року, після трагічних подій під Іловайськом, Олександр Ставчанський сам з’явився до військкомату, пройшов медогляд і пішов служити. Його взвод відразу відправили в зону АТО за Красним Лиманом на Донеччині, йдеться у публікації газети "Молодий буковинець".

Вдома залишилася дружина, яка тоді була на четвертому місяці вагітності. Щоби не засмучувати кохану, Олександр сказав їй, що їде до Польщі на стажування, куди його запросив завод, який начебто має намір створити свою філію в Чернівцях.

"Розумів, що піду і можу не повернутися"

– Я спочатку повідомив лише братові і товаришеві, що йду служити, – пригадує Олександр. – Дружині та всім знайомим сказав, що їду на навчання до Польщі. Коли кохана мала народжувати, мене відпустили ненадовго додому.

О. Ставчанський згадує, як 29 грудня 2014 року о першій годині ночі вони поїхали до пологового будинку. Чоловік мав бути присутній на пологах. Але тут дружина захотіла води, і поки Олександр бігав до нічної аптеки по воду, дружина вже народила. Тож його, захеканого, радісно зустріли зі словами: "Ставчанська вже народила! Вітаємо, у вас дівчинка!"

– Тут я зрозумів, що це моє, моя кровинка, донечка стала мені дуже рідною, – згадує чоловік. – І я не знав, як маю її залишити і повертатися назад. За мого життя це був один із найважчих періодів. Я розумів, що, можливо, піду і більше не повернуся. Мені було дуже-дуже важко. Дехто навіть радив: "Давай, піди в госпіталь, щось придумаємо…" Та я так не міг, там же на мене чекали хлопці… Тож після неповних двох тижнів, проведених вдома, я поїхав і чотири місяці не бачив дитину, тільки фото… Надзвичайно важко було. Коли десь виїжджали – думав, а, може, вже й не повернуся. А тут і дружина почала відчувати щось не те. Нервувала і навіть підозрювала, що в мене з’явилася інша сім’я.

"Ми тебе дуже чекаємо…"

Олександр дуже хотів розповісти дружині все як є, але боявся, що вона від переживань втратить молоко. Тому просив батьків якомога довше приховувати правду.

– Ще кілька місяців це все тягнулося, та врешті мама мені зателефонувала і повідомила, що все розповіла дружині, – згадує чоловік. – Я відразу передзвонив Олі, вона плакала в слухавку, нічого не могла сказати. Я почувався дуже винним. Та буквально через 15 хвилин кохана набрала мене і сказала: "Зайчику, я тебе дуже люблю, все нормально, повертайся живий, ми з донечками Златкою та Лєрочкою тебе дуже чекаємо". Після цього дзвінка мене відпустило… Мені тоді вже й служба якось легше пішла. Я побачив, що є заради кого жити, боротися…

Чоловік згадує, що чимало людей не розуміли його вчинку. Але підтримка дружини та близьких дуже допомогла.

"Багато хто мені прямо сказав, що я не дружу з головою, якщо міг таке вчинити. Але для мене головне, що мої близькі мене зрозуміли. Дружина пишається мною. Так, є у неї частка болю від пережитого. Та вона завжди мене відстоює і нашим дітям розповідає, який у нас хороший татко. І в мене після цих слів таке відчуття, наче крила виростають. Після мого повернення наші стосунки стали значно міцнішими. Я, щоправда, відчуваю певну провину, що так вчинив. Та все ж, якби мені тоді прийшла повістка, я би сто відсотків пішов служити. Не зміг би ховатися. І якщо мені зараз прийде повістка, – піду", – твердо каже Олександр Ставчанський.








Приєднуйтесь до "МБ" у соцмережах: VK, Однокласники, Facebook