Сьогодні моє завдання - переконатися, наскільки гостинні до туристів чернівчани. Першим моїм "піддослідним" став міліціонер. Запитав про відому книгарню "Букініст" у міліціонера поблизу Управління МВС України в Чернівецькій області і отримав таку відповідь.
– Прошу, але де це – я не знаю, пройдіть далі вниз, – порадив міліціонер.



На Центральній площі підійшов до двох міліціонерів, які вже спілкувалися із чоловіком. Вони теж не змогли відповісти, де та книгарня, а їх товариш почав розповідати про всі місцеві книгарні, а найближчу навіть показав.

– Он бачиш знак "Стоп" – тепер йди по цьому напрямку і натрапиш на книжковий магазин, – порадив чоловік.
Перейшовши всю площу, на книгарню так і не натрапив – лише під дивною вивіскою "Кобзар" у Чернівцях знайшов магазин... капців. Але колись там, виявляється, дійсно замість черевиків торгували книжками.



Вже після півгодинних мандрів та спілкування із посадовцями, повертаючись до редакції, таки натрапив на "Букініст" і купив мапу Чернівців. Виявилось, що цей заклад для книголюбів знаходиться … якраз навпроти УМВС.
Була спроба поспілкуватися із міліціонером англійською, але натрапив на якогось поліглота, який почав розповідати мені про цікавинки Чернівців, але із цього тексту я зрозумів лише половину, тому почервонівши, подякував і "зробив ноги".



– Я знаю німецьку краще, може краще вам на цій мові розповісти про Чернівці? – сказав навздогін правоохоронець.

Шукаючи Чернівецький театр, знову заблукав. Запитав у перехожого.
– Підіймайся, а потім наліво звертай, а там побачиш – театр дуже красивий, не оминеш, – розповів чернівчанин.

Біг яко конь, бо запізнювався на виставу. Але скільки не звертав наліво – театру не бачив. Налякавши дівчину, що закривала ролети магазину, запитав про координати театру.

– Он бачиш сонце на вулиці, туди і прямуй, – цікаво сказала дівчина. – Туди дійдеш, вже не помилишся – театр буде видно.
І дійсно – театр знайшовся серед хитросплетіння чернівецьких вулиць. Але виявилося, що потрібно було наліво не звертати, а направо. І справді– чоловік, кажучи наліво, показував направо, але, коли поспішаєш, на такі дрібниці не завжди звертаєш увагу, а варто.

"Полювання на добрих чернівчан" розпочав із Центральної площі. Прийшов сюди спеціально рівно о 12 годині, щоб турист із Полтави таки почув як грає сурмач "Марічку". Не втримався, і запитав у перехожих про ці дивовижні звуки.



– Не знаю, що це таке, – відповіла жінка. – Сама не місцева, не знаю.



А ось жінка старшого віку розповіла дещо.
– Періодично над Центральною площею лунає ця музика, – розповіла чернівчанка. – Вона лунає періодично, напевно кожної години. А чи запис, чи реально хтось грає, – цього не знаю.



Розпочали "випробовувати" на чуйність із прохання дати телефон для дзвінка. Сам не знаю чому, але ноги привели до чотирьох симпатичних дівчат, що відпочивали на лавці. Вони довго шукали телефон, вирішуючи чи варто давати незнайомцю подзвонити. І ось одна із них витягла із сумочки телефон, довго на нього дивилася, протерла екран, знову подивилася, начебто прощаючись назавжди.

– Кажіть номер телефону, я наберу і поговорите прямо із моїх рук, – сказала дівчина (пізніше дізнався, що її звати Христинка). – Бо всяке буває.
Сказавши власний номер, я занепокоївся – якщо із кишені залунає дзвінок, то буде на лиці тупа посмішка, а це мені чомусь не подобається. Але на щастя я попередньо вимкнув звук.

Опісля ми із колегою із "Молодого буковинця" вирушити на площу філармонії "клянчити" 2 гривні на проїзд для бідного туриста.
Першими трапилися таксисти - вони взагалі не мали грошей для туриста. Потім була дівчина, яка навіть почала шукати в сумочці гаманця, а потім згадала, що "мєлочі у неї нєт".

Кілька хлопців, що сиділи на лавці, по-дружньому призналися, що і самі розмірковують, як десь і в когось "позичити грошенят". Тут увагу привернули дві розкішні дівчини, які йшли, попиваючи каву. Вони також робили спроби щось пошукати, але повідомили, що останнє витратили на каву. Я в розпачі (бо просити гроші із відповідним виразом обличчя досить тяжко – важкий хліб у акторів) став шукати нову "ціль". І тут сяйнула майже геніальна думка – треба просити у бабусь! Якраз у кутку сиділо двійко чудових бабусь. Ставши навпроти сонця (тут зіграла природжена хитрість) і маючи примружені, практично в сльозах очі, став просити 2 гривні на проїзд, бо потяг ось-ось має бути, а я із Полтави …
– Бери ось три гривні – буде на проїзд ще й тролейбусом (!), – сказала літня чернівчанка, витягши три гривні із гаманця. – Бери, бери, не хвилюйся.



Тут я вже справді розчулився і повернув гроші бабусі, дякуючи та розповідаючи про проект "Інше місто". Сусідка перепитала чи я насправді із Полтави і зраділа, бо сама із Зінькова. Отак я, жебракуючи, знайшов землячку. Поспілкувавшись з нею про керівництво області та міста, виявив, що бабця досить обізнана і знає всі останні новини.

Щиро дякуючи за чуйність, ми запеленгували міліціонера і одразу ж підійшли до нього. Правоохоронець спілкувався по телефону, але я, підтанцьовуючи і перепрошуючи, запитав де можна знайти найближчій туалет.
– Ой, зараз зорієнтуюся, – сказав пан міліціонер, перепросив у слухавку. – Ось філармонія, спробуй із боковини зайти, може й пустять тебе. О, а простіше йди он до того кафе.

Вже дограючи свою роль, поспішив до кафе. Прибиральниця саме хотіла закрити двері туалету на ключ, але я зі спини заволав "Пропустіть, бо буде лихо!" і тітонька дозволила занирнути у темне приміщення. Помацавши стіни, знайшов вимикача, але дива не сталося – світла не було. Постоявши півхвилини у цілковитій темряві, вийшов до колеги на вулицю.

От і Театральна площа. Підійшов до двох жінок та мужчини і попросив грошенят на проїзд. Одна із них почала розповідати про комунальні послуги, ліки і дорогий газ, інша почала шукати щось в сумці. "Аби не газовий балончик!" – подумав я і чомусь примружив ліве око. Але чоловік рвучко видер сумку у жінки і мовив, що грошей у них немає і все. Я, подякувавши, зійшов по сходах і запитав у трьох чоловіків про добровільний переказ для туриста у розмірі 2 гривень.
– Ти звідки такий? – запитав чоловік у центрі. – Слухай уважно, хлопче, може у Полтаві і є лохи, а у Чернівцях лохів немає, повір на слово. Вільний.

Обійшовши шість лавок, де сиділи здебільшого молоді пари, отримав негативну відповідь. Я реально засмутився. Але коли підійшов до трьох чоловіків, що сиділи на останній лавці поблизу театру, всі почали шукати гроші.
– Ось тут копійки, а ось дві гривні – бери, – протягли руки із грошима.

Подякувавши, віддав гроші власникам, розповів про проект "Інше місто".
– О, так я читав у "Молодому буковинці" про цей проект, – розповів чоловік. – Але ніколи навіть не подумав би, що зустрінуся із учасником. Коли ти підійшов і попросив кошти, побачив, що у нормальному одязі, не наркоман якийсь чи бомж, то чому не допомогти людині, яка дійсно потрапила у скруту.
І тут же мене запросили на акцію в підтримку міського голови, яка відбудеться сьогодні о 17.00 біля ратуші.
А ось хлопець сказав, що одразу зрозумів, хто я є, і що для нього це не стало несподіванкою. І тут порадив за півціни спробувати проїхати в маршрутці, бо часто так робив, коли був студентом і жив далеко.

Вирішив не відклали такий цікавий експеримент і спробувати одразу.
Заскочивши у тролейбус, протяг 50 копійок кондуктору.
– Що це таке? – запитала жінка.
– 50 копійок! – відповів я.
– У нас проїзд коштує 1 гривню.
– А за 50 копійок провезете?
– У нас що – базар тут? Сідай он туди і тихенько, зрозумів.
Я не заставив себе просити двічі.

Експеримент у маршрутних автобусах, коли я пробував проїхати за 1 гривню замість 1,75, двічі спрацював.
– А провезете за 1 гривню, – мовив я.
– Та не вопрос, – запевнив водій. – Але без квитка.

Просив допомоги я у понад 20 чернівчанами. Ще двічі мені давали телефон, щоб подзвонити. Двічі відмовляли, наголошуючи, що на телефонному рахунку немає коштів.
Найпростіше було проситися проїхати за півціни на транспорті – всі спроби були вдалими. Здивувало, що подзвонити давали також практично половина перехожих, а ось із коштами було досить туго. Хоча я б міг подзвонити чужим телефоном на якийсь сервіс (якби був шахраєм) і грошей витратили б чернівчани більше, ніж дві гривні.



Якщо щиро, то не сподівався, що буде така реакція. Особисто я б не дав телефон, бо це найперший спосіб всіх грабіжників – візьмуть і шукай вітра в полі. Тому радісно здивований, що чернівчани такі щирі та чуйні люди. Цікаво, як колеги впораються із цим завданням, бо воно цікаве, ризиковане і по-справжньому журналістське.

А тим часом у Полтаві учасник проекту Юрій Дюг познайомився із полтавцями.

А тим часом у Чернігові учасник проекту Михайло Салітра просив допомоги у місцевих жителів.

А тим часом у Рівному Олександра Стародуб (Сушка) знайшла чуйних людей.