“Я не обіцяв їй статків, а лише кохання і повагу”

Із Георгієм Тесмицьким ми познайомилися під час фестивалю “На крилах надій”. Інвалід першої групи, який пересувається тільки на візку, зізнався, що в нього є четверо дітей – дві доньки і два сини, чекають із дружиною п’ятого. І розповів історію свого кохання.
„Заїхав на візку до хати, а вона дивиться на мене – і сльози в очах”
Якось Георгій із батьком пішов до лісу. Підрубане дерево впало на хлопця і поламало йому хребет. Як наслідок – інвалідність першої групи та візок. Тоді юнакові здавалося, що особисте життя для нього закінчилося назавжди. Але через чотири з половиною роки після травми він випадково зустрівся зі своєю майбутньою дружиною. Друзі попросили підвезти їх на підводі, яку батько спеціально обладнав для сина, на пікнік до сусіднього села. Була там і Тетяна, яка дуже сподобалася Георгієві. Познайомилися, розговорилися. Виявилося, що вони однолітки, обидвоє багато пережили. Але Тетяна була здоровою, ходила власними ногами. Та це не стримало хлопця. Того ж дня він зізнався Тетяні в коханні. І був відвертим із нею до кінця.
- Я сказав їй, що не обіцяю ні статків, ні спокою, а тільки кохання і повагу, – пригадує Георгій. – А ще сказав, що не моя вина в тому, що так сталося зі мною. Не знаю, що буде далі – краще чи гірше, це вже як Бог дасть. Але що не буду ходити – це точно. А потім запитав, чи згідна вона жити з таким чоловіком. І вона тут же погодилася. Через три дні після нашого знайомства я забрав Тетяну до себе. Приїхав до тещі просити її руки. Заїхав на візку до хати, а вона дивиться на мене – і сльози в очах. Жінка вона віруюча, тому особливо не заперечувала. Тільки сказала доньці, що їй буде дуже тяжко зі мною, тому нехай добре подумає. Проте Тетяна сказала, що вже подумала. Ми справили весілля, навіть повінчалися в церкві. Все – як у людей.
„Живемо на мою пенсію та гроші, які отримуємо на дітей”
Спочатку молодятам було справді надзвичайно важко. Жили на мізерну пенсію Георгія. Тетяна не працювала, бо потрібно було доглядати за чоловіком. А тут і діти пішли одне за одним. Найстарша донька перейшла до четвертого класу, а найменшій – рік і три місяці.
- Маємо дві доньки і два сини, – сміється щасливо Георгій. – Тепер на п’яту дитину чекаємо. Хто буде – ще не знаємо. Живемо на мою пенсію та гроші, які отримуємо на дітей. Районна рада допомогла нам придбати хату, подарували порося і теличку. Отож хочемо завести власне господарство. Незважаючи на все пережите і своє каліцтво, я дуже щаслива людина. Навіть не знаю, чи є ще десь на світі така терпляча, любляча жінка, як моя Тетяна. Зате впевнений, що ніяка інша не могла би так розуміти чоловіка-інваліда. Бачив у лікарнях чоловіків на візках, яких кидали жінки і навіть не хотіли їх бачити. А я вже восьмий рік живу наче в раю, якщо можна так сказати. Не почув жодного слова докори від дружини. Турбуємося одне про одного. Переконаний, що головне у подружньому житті – це розуміння. І звичайно – кохання. Я закохався у Тетяну з першого погляду. І кохаю її досі. Щасливий, що вона кохає мене. Нашу зустріч, напевно, влаштували ангели на небі.
Надія Будна