Нашого заробітчанина вбили у Брюсселі

Сотні односельчан йшли за труною Василя Кочуряна. Майже з кожного двора у селі хтось подався на заробітки за кордон, і тому смерть чоловіка стала загальним горем для всіх. За словами Костянтина ТАРИЦІ, сільського голови Нижніх Петрівців Сторожинецького району, зараз у країнах Європи перебуває на заробітках майже 400 мешканців села. Щоправда, це перший трагічний випадок.
"Труну вдома не розпечатували"
– Жодна робота не береться ні мене, ні дружину, ні дітей, – каже Тодор КОЧУРЯН, батько Василя. – Мабуть, доля у нього така нещаслива. До свого дня народження не дожив два місяці – 12 вересня синові мало виповнитися 29 років. Золоті руки мав, все міг біля хати і в хаті зробити. Збудували йому будинок, гадали, повернеться із заробітків і житиме в ньому. Висилав мені з Бельгії різні будматеріали, інструменти. 1995 року Василеві у Чернівцях зробили надзвичайно складну операцію, але сильний організм поборов недугу. Так на тобі, на чужині знайшла його смерть!
Тодор Георгійович не один десяток років працює на заробітках – то в Росії, то в Україні. Працює на будівництві. Брав із собою і старшого сина. Однак Василь вирішив податися до Бельгії, де працювало чимало його друзів і знайомих. Відбувши на чужині сім років, він торік восени приїхав додому. А на початку цього знову подався до Бельгії.
– Василь одружився у 21 рік, дружину взяв із сусіднього села, – продовжує батько. – Народився онук, якому зараз шість років. Але життя разом не складалося, і минулого року сім’я розпалася, хоча син не міг дружину забути. Невістка теж поїхала до Бельгії, і там Василь її знайшов. Добром це не закінчилося... Коли я почув страшну звістку, найняв буса і поїхав до Києва. Тіло ледве видали, скрізь бюрократія, довелося просити допомоги й у народного депутата України Івана Попеску. Труну вдома не розпечатували, нехай залишиться в нашій пам’яті молодим і гарним. Гірше молодшому синові, який працював із Василем і бачив його після смерті. Хлопець досі не може оговтатися від горя.
Батько виносить із хати документи про смерть сина, підписані доктором медицини клініки Сант-П’єр Жоелем Петерсом: "...помер не від інфекційного захворювання". А ще брюссельську щоденну газету, на одній зі сторінок якої є повідомлення про смерть якогось 31-річного Іллі Скіпора з фото Василя Кочуряна.
"Отримав п’ять ударів ножем у спину,
а потім перерізали горло"
– Це якась поліцейська помилка, – говорить 22-річний брат покійного Петро КОЧУРЯН. І продовжує: "Разом із братом і ще двома родичами ми мешкали на одній квартирі, працювали в патрона-вірменина. У його барі працювала й колишня дружина Василя. У п’ятницю, 26 червня, ми були там. Брат посварився з колишньою дружиною, а потім сказав хазяїнові, щоби той звільнив її з роботи. Вірменин відповів, що зробить це через місяць, бо нелегко знайти нову офіціантку, і порадив Василеві не ходити до бару, бо матиме "проблеми". Неодноразово радив братові забути про неї, але той не слухав, його ніби магнітом до неї тягло. Ввечері в суботу Василь знову попросив відвезти його до бару. Чекав на нього півтори години. Ми пили різні коктейлі, просто розмовляли, сварок уже не було – братова дружина сиділа разом із нами. У неділю він не повернувся, у понеділок теж. Ми звернулися у поліцію, обдзвонили різні лікарні. Ввечері у вівторок пішли до бару: сподівалися, що Василева дружина щось знає. А вона затремтіла вся, постійно пила воду і ледве говорила. Казала, що не знає, де брат. У середу я подався до нашого посольства, бо хотів, щоби Василя оголосили в розшук. І тут мені зателефонувала знайома і повідомила, що в газеті є повідомлення про брата. Інформація виявилася правдивою. Поліція почала розслідування, найняли адвоката, збирали гроші на відправлення покійного додому. Коштувало це понад 6000 євро. Кошти збирала наша діаспора, бо у посольстві заявили, що у зв’язку з економічною кризою у них грошей на такі витрати немає. Бачив і тіло Василя. Румунка, яка працювала у госпіталі, куди привезли брата, розповіла, що його туди привезли опівночі з суботи на неділю. Василь отримав п’ять ударів ножем у спину, а потім для надійності йому перерізали горло. Знайшли його перехожі в парку, недалеко від бару, де працювала його колишня дружина. Я був на тому місці – Василеві не в цей бік йти додому, а в інший. Значить, хтось його сюди затягнув. Брат помер не одразу: йому зробили операцію, але вона не допомогла. Помер у середу, першого липня. Зробили в кафе невеликі поминки. Тут до мене підійшов албанець, який дружив із Василем, і повідомив, що в суботу ввечері братова дружина була в нього на дискотеці, часто з кимось розмовляла по телефону, а близько опівночі пішла. Казав, що вона водилася з якимось марокканцем, який торгував наркотиками, навіть певний час сиділа у тюрмі. Албанець радив допитати її, мовляв, вона причетна до вбивства. Я відмовився від цього, нехай слідство розбирається. Попрощатися з Василем вона не прийшла. На відміну від її родичів, які там працюють і які дуже допомогли мені як морально, так і матеріально.
Василь ГРИНЮК