Минув уже місяць відтоді, як відома чернівецька автогонщиця Ірина Сікорська потрапила в серйозну аварію (перед самісіньким завершенням другого етапу Чемпіонату України серед легкових машин і багі автомобіль Ірини на швидкості під 100 кілометрів винесло на пагорб, і він сторчма упав на землю з висоти сім метрів). У Ірини виявили перелом шийного хребця, гомілки, порізи, забої. Вже у лікарні голова обласної федерації автомотоспорту Михайло Ротар вручив автогонщиці завойовану нею бронзову медаль.
Кореспондент "МБ" навідалася до Ірини Сікорської додому.
Перше, що запитала після аварії:
"Що з машиною?"
Невеличка кімната. На шафі – десятки кубків, на стіні медалі. Поряд із ліжком Ірини – мобілка, ноутбук, книга Дарії Донцової, Біблія, підручник з англійської мови та журнал з новинками автотехніки. Кожні п’ять хвилин Ірині хтось телефонує, заходять друзі.
Незважаючи на те, що нога – в гіпсі, а шия – в корсеті, Ірина виглядає веселою і бадьорою.
– Зараз хоч маю коли повчити англійську мову, щоби спілкуватися з іноземними гонщиками, – жартує жінка. – Бо раніше на це бракувало часу. Я така щаслива, що мене вже виписали з лікарні! Люди, які лежали зі мною в одній палаті, були "сині": у мене з 08.00 до 01.00 сиділи відвідувачі! Провідували друзі-спортсмени, переважно чоловіки. З жінок-спортсменок була Таня Мунтян. Хороших людей виявилося так багато! Усі допомагали… Вдячна моїм друзям В’ячеславові Мельничуку, Дмитрові Рудичуку, Віталієві Костенюку за те, що дбають про мою машину. Вони найкращі механіки на світі!
– На останніх гонках мені не дуже пощастило… – Ірина на кілька хвилин замовкає, і її очі стають вологими. – Я їхала на великій швидкості, автомобіль черкнув машину іншого спортсмена – і мене відкинуло з траси на глядачів. У цю хвилину думала лише про те, щоби не наїхати на людей. Тому звернула вбік і відчула, як починаю падати… А потім був біль…
Коли заговорила, першим запитанням було: "Що з машиною?" Зараз я вже знаю, що вона розбита повністю. Аварія сталася на очах у мого 16-річного сина Ігоря. Він плакав, а я жартувала, казала йому: "Чого плачеш? Бачиш, жива, руки-ноги ворушаться, значить, усе добре". Або сміялася: "О, мене кудись несуть, та ще й безкоштовно"…
Коли через два тижні мене вивезли з лікарні на вулицю, неначе заново народилася. Була гарна погода, сяяло сонечко. Гладила ногами травичку, і мені здавалося, що ще зроду не дихала таким свіжим повітрям.
"Спонсори – це наші руки, рідні та друзі"
– До свого захоплення прийшла аж у 26 років, – продовжує Ірина. – Закінчила технікум легкої промисловості, індустріальний інститут. Перепробувала усі види спорту: бокс, карате, дзюдо, вуличні бої, плавання, стрільбу з лука, метання списа… Але нічого мене надовго не зацікавило. Потім віддала сина до дитсадка, і в мене з’явилося багато вільного часу. Тоді й потрапила до автомотоклубу "Буковина". Хоча у машинах тоді ще зовсім не розбиралася, плутала педалі. Першим авто, на якому їздила, був "Запорожець-30", далі – "Запорожець-40", "Фольксваген Дербі"… А на восьме березня Михайло Ротар подарував мені кузов "вісімки", а Володимир Липовий, Юрій Кокшаров, Андрій Малаєв допомогли зробити з кузова справжню машину. А потім були гонка за гонкою. Навіть не віриться, що вже минуло майже десять років. Зараз автомобілі стали частиною мого життя….
– Багато хто вважає, що ми на цьому заробляємо гроші, – зауважує жінка. – Але насправді ми, навпаки, платимо великі кошти лише за те, щоби нас допустили до участі в гонках. Більш-менш придатний для гонок автомобіль коштує 10 тисяч доларів, а його ж ще потрібно ремонтувати майже після кожних змагань. Звичайна машина на нашій трасі розвалиться після першого півкола. Крім того, багато витрачаємо на бензин. Усе це доводиться сплачувати з власної кишені. На гонки та життя заробляю ремонтом машин. Зазвичай спонсори – це наші руки, рідні, друзі. І все-таки не їздити не можемо! Це вже – наркотик. Адреналін у мене у крові.
Запитую Ірину Сікорську, скільки у неї перемог.
– Ой, їх багато, я навіть і не рахувала, – каже гонщиця. – Розумієте, мені не важливо, яке місце я здобуду. Адже кожна гонка – це в будь-якому випадку перемога над собою. Бо ти залишився живий, доїхав до фінішу, зробив якісь висновки. Гонки – це наше життя. Звичайно, іноді буває дуже страшно, особливо на старті. Але зливаєшся з машиною і відчуваєш себе трансформером. І отримуєш просто неземне задоволення! Їдеш та кричиш, як дитина, і дитяча усмішка не сходить з обличчя.
"Коханий чоловік
теж має бути екстремалом"
Цікаво, яким повинен бути коханий чоловік жінки з таким екстремальним захопленням?
– Як кожній жінці, мені хочеться мати біля себе чоловіка, якому можна було би поплакатися в жилетку, – зізнається гонщиця. – А якщо плакатися – то вже тому, хто сильніший, звичайно. Тому мій супутник життя повинен бути таким же екстремалом, як і я. Інакше він просто не зрозуміє мене. Адже я живу гонками і вдома просто всохну! Хоча у всьому іншому я – звичайна жінка: дуже сентиментальна, люблю дивитися мультики, слухати музику, їздити верхи на конях, рибалити, сидіти у компанії біля вогню, готувати.
Син Ігор зараз навчається у медичному коледжі. Він дуже любить тварин, тож у майбутньому, можливо, стане ветеринаром. Гарно співає, танцює брейк-данс. І, на щастя, до машин його не тягне!
Галина МАРКІВ