Літописний Василів руйнують чорні археологи та байдужість держави

Василів – ровесник Києво-Печерської Лаври та Софії Київської. Наступного року село святкує 780 років. У давньоруські часи Василів був містом, на території якого знаходився унікальний білокам’яний храм, фортеця-дитинець князя Василька, торгово-ремісничий посад, феодальні садиби… Однак через байдужість держави унікальному археологічному та культурному об’єкту загрожує знищення.
Востаннє масштабні археологічні розкопки на території білокам’яного храму здійснювали 1968 року під керівництвом відомого археолога Бориса Тимощука. Зараз місце розкопок засипано, але не обгороджено. Мешканці села кажуть, що інколи тут бувають чорні археологи. На щастя, минулого року держава виділила 500 тисяч гривень на розробку документації про реставрацію білокам’яного храму. Однак керівництво Василева каже, що на втілення проекту в життя потрібно ще не один мільйон гривень.
Кореспондент "МБ" обійшла історичні землі Василева, поспілкувалася із його мешканцями. Спочатку побували на давньоруському городищі на високому схилі правого берега Дністра. Звідси відкривається панорама усього літописного Василева. Колись тут розташовувалися зрубні конструкції, будівлі воєвод, церква. Звідси стежили за захистом села.
Уламок від колони храму береже бабуся
– Коли Чернівці були селом, у місті Василеві налічувався не один десяток церков, – розповідає вчитель історії навчального комплексу Василева Марія СМУК. – Перша писемна згадка про Василів датується 1230 роком. Площа, на якій знаходять рештки різних споруд давнього міста, значно перевищує площу сучасного села. Основа літописного Василева – це фортеця-дитинець, на території якої зосереджувалася феодальна влада зі своїми збройними силами, торгово-ремісничий посад та передмістя, де розміщувалися феодальні замки-садиби з їхніми залежними селами, монастирі, слободи…
Із городища ми вирушаємо у глиб села. Зупиняємося на території, де визирають рештки фундаменту старовинного білокам’яного храму XII століття. Видно і стінки кам’яних саркофагів, перекошені хрести. Навколо храму – територія давнього цвинтаря. Видно свіжі могили – перепоховання. Вони накриті гіллям, щоби не розгрібали кури. Коли у селі проводили газ і копали траншею, знайшли не один скелет давньоруського часу. Перепоховання здійснювали уже тричі: 2005, 2008, 2009 років. Мешканці розповідають, що коли люди купують маєтки у селі і розпочинають господарські роботи, знаходять кістки. Потім звертаються до священика, щоби здійснив перепоховання за усіма канонами.
Так, неподалік від залишків білокам’яного храму стоїть огорожа. За нею – приватна садиба. За сіткою видніються рештки саркофагів, у траві навіть видно… кістки! Люди кажуть, земельні роботи здійснювати треба і ніколи не знаєш, що потрапить під руки: кістки людей чи уламки давньоруських горщиків.
Повертаємося до храму. Марія Смук одразу попереджає: "Не заходьте у вівтарну частину!" Ми стоїмо на землі із кам’яними залишками. Тут колись був вівтар. Пані Марія нікому не дозволяє топтатися на цьому місці – все ж таки тут понад 200 років поспіль правилася служба Божа.
За словами пані Марії, храм не є звичайним. Такі споруди, заввишки до 34 метрів, зводили лише для митрополитів або їхніх намісників. А у кам’яних саркофагах ховали людей переважно князівського стану або бояр. Та й усе місто Василів було величним. Адже це було важливе портове місто Галицької Русі, де у часи розквіту мешкало від 20 до 40 тисяч людей. Сьогодні про це нагадують кам’яні хрести з язичницькими орнаментами, кириличними написами, є і безіменні. А ще місто "оживає", коли на городі люди викопують тонку цеглу, з якої будували давньоруські церкви.
– Зрозуміло, територія білокам’яного храму, де востаннє здійснювали розкопки наприкінці шістдесятих, – ласий шматочок для чорних археологів, – каже Марія Смук. – Вони часто бувають тут. Душа болить за нашу пам’ятку. Хоча би зібрати гроші і огородити її, щоби менше вешталися… Разом із школярами намагаємося стежити за пам’яткою, косимо траву, підтримуємо чистоту. Роки три тому знайшли уламок від колони храму. Він дуже важкий. Щоби не забрали чорні археологи, залишили у 70-літньої Марії Кирилюк. Вона живе поряд. Бабуся пильно стежить за уламком. Навмисне зі школярами нічого не розкопуємо, шукаємо лише після дощу. Кожна злива сильно розмиває дорогу, видно нові кістки… Як щось знайдемо, несемо у пришкільний музей.
У Василеві пам’ятають сумну історію. Перший музей тут заснували 1976 року. Однак 1991-го його знищили. Керівництво місцевого колгоспу вирішило, що розміщений у його будівлі конденсаторний цех принесе більше користі, ніж музей. А тому зібрані кількома поколіннями науковців унікальні експонати без інвентарної звірки зібрали і скинули на сходи біля клубу.
Нові будинки – з історичного каміння
Від білокам’яного храму ми вирушили на місце, де колись розташовувався замок-дитинець князя Василька. Від замку – до колишньої торгової площі та пристані. Тут теж картина сумна. Декілька років тому із пристані розікрали частину історичного каміння для забудови сучасних маєтків. Щоби вберегти місцину, тут не раз споруджували шлагбауми, але їх все одно ламають. До того ж, вони не дають туристам змоги під’їхати до річки на відпочинок. Зараз за пристанню детально стежить керівництво Василева.
Зупиняємося біля засаджених городів неподалік схилу Дністра. Пані Марія пояснює, що тут розташовувалася фортеця-дитинець. Її звів князь Василько. Археологічні дослідження дали можливість встановити, що укріплене поселення на цій території функціонувало впродовж ХІІ – першої половини XIII століття. Територія фортеці – найбажаніша мрія чорних археологів. Пораючись на городах, мешканці села щоразу знаходять нові археологічні знахідки, намагаються завадити тому, щоби вони потрапили до чужих рук.
Поряд із фортецею-дитинцем, неподалік від пристані на Дністрі, розміщувався Торговий майдан. Навколо нього були ремісничі майстерні. Так, на схилах яру і берега Дністра розкопано дев’ять гончарних горнів одно- та двоярусної конструкцій. Вони розташовувалися попарно, до кожної з пар входило по одному одноярусному горну. Мабуть, кожна пара таких горнів належала одному майстрові-гончару і призначалася для випалювання різноманітної кераміки. У двоярусних горнах випалювали глиняний посуд.
– Багата історія у Василева, але чи цінується вона? – запитує пані Марія. – З дитинства ходжу історичними територіями, інколи здається, що мандрую у часі. Люблю бувати на пристані, біля історичного каміння, пройтися торговою площею.
"Гарна пристань, гарне каміння, але тут стільки розікрали! Тисячу років ця територія не руйнувалася від стихії, а люди знищили за якихось років сорок", – із болем кажуть мешканці села.

КОМЕНТАР
Cільський голова села Василева Микола ГАРКОТ:
– Минулого року держава виділила 500 тисяч гривень для розроблення кошторисної документації про укріплення білокам’яного храму. Спеціалісти зі Львова та Чернівців ретельно вивчили територію храму, підготували документацію. Однак на втілення у життя цієї документації потрібен не один мільйон гривень.
Коли востаннє тут здійснювали розкопки, територію храму законсервували, місце розкопок вкрили спеціальною плівкою і засипали товстим шаром землі. Згідно з розробленим проектом, територію храму мають розконсервувати і вкрити скляним каркасом. Це дасть людям можливість побачити унікальну пам’ятку історії. Також потрібно чимало коштів на укріплення підпірної стінки біля храму.
Працюємо над тим, щоби привабити до Василева туристів. Потрібні гроші для освітлення та облаштування доріг села. Необхідно розробити туристичний маршрут і відкрити людям унікальну історію! Також плануємо відновити музей історії села, який у своїх фондах налічує понад 500 унікальних експонатів.
Валерія ЧОРНЕЙ