Тепер уже мало хто пам’ятає, що саме Роман Корогодський – чотирнадцять років тому – був першим видавцем "Рекреацій" і "Московіади" Юрія Андруховича у книжковому форматі. А це, ризикну припустити, свідчить про авангардовий характер пана Романа, якому вдалося здійснити десятки видавничих проектів, хоч сам він професійним видавцем і не був. Корогодський бачив нові можливості української культури і намагався їх втілювати, залучаючи до роботи всіх, хто здатен був допомогти пробивати стіну стереотипів. Не маю сумніву, що саме він запропонував польській україністці Олі Гнатюк та американському професорові Юрію Шевельову написати відповідно передмову й післямову до книги Андруховича, а сам із задоволенням підготував коментарі до обох романів. Ці коментарі містили багато такої інформації, яку можна було отримати хіба що від автора. І саме спілкування з авторами для Романа Корогодського було чи не найважливішим. Його захоплювали видавничі проекти, як азартна гра, і, можливо, саме ігрова складова несподівано явленого українського постмодерну примусила пана Романа відірватися на якийсь час від любих його серцю шістдесятників.

Корогодському судилося стати есеїстичним портретистом багатьох шістдесятників, що засвідчує виданий уже по смерті автора том "Брама світла. Шістдесятники" (Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2009). До друку його підготувала незабутня Михайлина Коцюбинська. Цей том продовжив книгу Корогодського "Брама світла. Батьки" (К.: Гелікон, 2004) – про духових батьків автора, серед яких найприкметніші Юрій Шевельов і Юрій Луцький. Книга ж "Брама світла. Шістдесятники" – це розповіді Корогодського про своїх друзів і добрих знайомих, серед яких виявилися Василь Симоненко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Алла Горська, В’ячеслав Чорновіл, Михайлина Коцюбинська... Корогодський спілкувався не лише з письменниками, а й з кінематографістами і художниками. Тому в його книзі є есе про Леоніда Осику і Сергія Параджанова, Ролана Сергієнка і Юрія Іллєнка, Леоніда Бикова й Івана Миколайчука, Опанаса Заливаху і Богдана Сороку, Любомира Медвідя і Романа Петрука...

Як на мене, Романа Корогодського цікавили ті митці, які не намагалися перетворити свій талант на прислужника тієї чи іншої державної машини. Як знаємо, з шістдесятниками бувало всіляко: дехто з червоним партквитком отримав доступ до пільг і відзнак, інші ж – свої, визначені в судовому порядку, терміни в місцях примусового "перевиховання". Сам Корогодський, як і деякі його друзі (Валерій Шевчук, Ірина Жиленко, Михайлина Коцюбинська) не славив "мудрі діяння" комуністичних вождів, але й уник відсидки за свої переконання. Це викликало підозру в особливо ревних патріотів.

Шістдесятники не мали і не могли мати єдиної стратегії опору, тому що більшість із них зовсім не збиралися демонтувати радянський режим, а лише намагалися примусити партійних і державних функціонерів узгоджувати марксистське вчення з практичною діяльністю. Саме таким шляхом пішов Іван Дзюба, написавши свою знамениту розвідку "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Багато хто хотів бачити в Дзюбі провідника нової хвилі українського відродження, але м’який і вдумливий критик аж ніяк не надавався до ролі повалювача тоталітарного режиму, особливо після свого публічного "галілеївського" каяття. Корогодський розуміє Дзюбу, який змушений був покривити душею, визнавши свої нібито помилки, та не розуміє, навіщо Дзюбі було вже за незалежної України посідати крісло міністра культури.

Одним із перших українських шістдесятників, з яким заприятелював Корогодський, був молодий лікар і поет Віталій Коротич. Спілкувалися вони між собою російською. Та есе про Коротича – важко не скаламбурити – чи не найкоротше, бо їхнє приятелювання так і не розвинулося в дружбу: Коротич свідомо обрав шлях офіційного радянського літератора з усіма відповідними наслідками. Корогодського дивує бажання багатьох шістдесятників – і колаборантського, і дисидентського напрямків – бути пошанованими, відзначеними, премійованими вже не УРСР, а Україною як державою. Він захоплюється художником Богданом Сорокою, який критикує азіатську практику присвоєння "народних" і "заслужених", та, на жаль, позиція Сороки не стала спільною позицією ані шістдесятників, ані наступних поколінь.

Симпатичною рисою есеїстики Корогодського видається мені її ненавмисне пліткарство. Про це пише у передмові Михайлина Коцюбинська: "Не боїться порушити кордони приватності, інтегруватися в чужу долю, прагне розгадати мотивації вчинків своїх персонажів і ділиться з читачем результатими своїх екскурсів". А це справді цікаво. Звідки ще я міг би, наприклад, довідатися, що друзі Сергія Параджанова потрапляли в його квартиру за відсутності господаря в найпростіший спосіб: "Якось ми з жінкою і Роман Балаян прийшли до Сергія Йосиповича, та не застали вдома. Тоді Роман дістав з-під килимка біля дверей ключ, і ми пішли пити чай і читати листи до Параджанова від Вайди й Фелліні". Мимоволі виникає думка: якою ж мерзотною була влада, котра з такої безкорисливої людини, як Параджанов, зробила кримінального злочинця! І чи змінилося щось у цій владі за двадцять років української Незалежності?
Віктор НЕБОРАК