Немарні СТАРРання

Все. Ми відстрілялись. Усі бітли з можливих відвідали Україну. Програму-максимум тепер може доповнити хіба що приїзд роллінгів, що, у принципі, не так вже й фантастично, враховуючи появу в нас їхніх "добропорядних" колег-друзів з 1960-х.

Один із чотирьох євангелістів року Річард Старкі, більш відомий під ніком Рінго Старр, освятив своєю апостольською дланню з незмінними двома вікторійними пальцями нашу грішну землю. Під час пресухи в "Україні" 70-річний бітл був так само дотепним, як і під час перших спілкувань з американською пресою. На дурнуваті запитання на кшталт: "Чому ваша музика така популярна?" – відповідав у своєму стилі: "Тому, що вона дуже добра" тощо. Потішив журналістів і один з All Starr Band – Воллі Палмар, який насправді є Володимиром Паламарчуком, який чистою діаспорно-українською мовою розповів, що його батьки народилися під Львовом.

Подивившись на годинник, на якому було вже далеко за 19:00, і перевівши погляд на залу "України", я зрозумів: зганьбились. У партері зяяла пусткою половина місць. Гадаю, не останню роль тут відіграли ціни, що сягали кількох тисяч гривень. І це при тому, що на заході квитки на шоу Рінго та інших напівміфічних створінь ХХ століття коштують ніяк не більше сотні доларів. Заплативши максимум, ви іноді навіть можете розраховувати ледь не на вечерю з героєм свого дитинства і молодості. В Україні ж, як вважають організатори, живуть найбагатші на планеті бітломани, які легко здатні заповнити зали штибу "України". Втім, не цього разу. Але Рінго – це вам не Аксел Роуз якийсь: він спокійно і з однаковим задоволенням виступає як для шести тисяч, так і для шести сотень своїх адептів.

Все почалося з чарттопера It Don’t Come Easy, народженого на початку сольного шляху барабанщика найвідомішого гурту в світі. Далі була бітлівська класика – I Wanna Be Your Man. До речі, переді мною сиділи три від сили 15-річні дівчинки, які верещали так, ніби на вулиці 1964 рік. Вони явно перед цим ґрунтовно підготувались, переглянувши ютюбівські кліпи виступів ліверпульців на "Ші Стедіум" та інших історичних майданчиках.

Щодо команди. Рінго привіз із собою шість зірок минувшини, кожна з яких (крім другого барабанщика Грегга Бісонетта, знаного зі спільних робіт із Сатріані та Ваєм) виконала по дві найхітовіші пісні із власного репертуару. Чесно кажучи, для нас вони – попри наполягання Старра – не такі вже й зірки, оскільки їхні шлягери 70-80-х зачепили хіба що краєчки вух ще радянських меломанів. Не те в США. Там імена Ріка Деррінджера, Едгара Вінтера та Воллі Палмара і справді важать. Найприємніше, що наш майже співвітчизник виглядав найдрайвовіше зі своїми Talking In Your Sleep і, особливо, з What I Like About You, якими свого часу в складі The Romantics він розірвав Новий Світ на дрібні кавалки. Палмар взагалі, здається, був наймолодшим і найорганічнішим на цій виставці безумовно якісного ретро. А загалом, був калейдоскоп досягнень light-rock передостанніх десятиліть минулого сторіччя, що сприймався залом доволі дружньо.

Рінго виступав у двох амплуа: фронтмена і барабанщика. Останнє йому, зрозуміло, вдавалося краще. При цьому жодних відхилень від ритму. Старр, як і в бітлівські часи, дотримується власного напівприколу: "Соло? Яка гидота!". Знову ж таки, мушу скинути перед зірковим 70-річним ветераном уявного капелюха: він виконував лише ті пісні (хай і не власні), які співав у складі The Beatles. Жодних посягань на священних корів типу Yesterday чи Strawberry Fields Forever. Всього Рінго виконав шість бітлівських бойовиків, з яких, ясна річ, увесь зал хором підхоплював гімни: Yellow Submarine і With A Little Help From My Friends. Після останньої Рінго, що ще мить перед тим стрибав наче і не було за плечима семи десятків років, наповнених обтяжливою популярністю, невдалими ролями в кіно, тривалим алкоголізмом і успішними камбеками, залишив сцену, щоб лише на мить повернутись, коли його "всезіркові" камради почали рефрен леннонівської Give Peace A Chance. Кращого тріб’юту загиблому другові та пацифісту, здається, годі було знайти.

Одне слово, Рінго свою майстерність не пропив, хоч у цьому йому активно допомагала його прекрасна колись дружина Барбара. Все на своїх місцях: і не вельми вражаючий вокал, і невміння поводитись на сцені без барабанів, і хай не дуже тонкий, але влучний гумор. А вже скільки людей прийшло на це подивитись – справа десята. Хоча вигляд всієї команди, що напередодні за порадою Паламарчука придбала собі вишиванки, міг би потішити не одного українського бітломана, якому через дорожнечу не дістався заповітний "мандат".
Дмитро АНТОНЮК