Першим фільмом, в якому я побачила Людмилу Гурченко, був дитячий мюзикл-казка "Мама". Кажуть, що саме роль матері зовсім не вдалася Гурченко в житті, але скільки любові й тепла випромінювали її очі на екрані!
Останній вихід
Смерть зірки – це просто ще один її вихід на люди, нехай і прощальний. Це привід згадати про неї – як ювілей або черговий шлюб. Глобально нічого не змінюється, адже створене митцем залишається з нами. Отож останній вихід Людмили Гурченко був ефектним та скандальним, як і попередні. Найбільшого розголосу в пресі набув той факт, що єдина донька провела біля гробу матері лише хвилину, що родичі загалом не брали участі в її похороні, що не прийшов попрощатися знаменитий колишній чоловік Кобзон…
Порушуючи заповідь "добре або нічого", режисери і колеги-актори відверто розповідають про прикрий характер небіжчиці, її дивовижну здатність псувати стосунки геть з усіма. Глядачеві ж, знайомому лише з Гурченко-акторкою, повірити в усе це неможливо. Адже і Лєна з "Карнавальної ночі", і Маргарита з "Коханої жінки механіка Гаврилова", і Віра з "Вокзалу для двох" були зовсім не прикрими (ну, хіба що тільки Віра трішечки), а добрими, ніжними, веселими, терплячими. Втім, згідно з опитуванням, яке здійснила на своєму сайті одна з російських газет, найкращою роллю Людмили Гурченко глядачі вважають Раїсу Захарівну з фільму Володимира Меньшова "Любов і голуби". Мабуть, і видатні актори найбільш успішно грають самих себе.
Повернення "блудної доньки"
Доля Людмили Гурченко в кіно була дуже складною. Успішний дебют у "Карнавальній ночі" Ельдара Рязанова ледь не обернувся загальним кар’єрним провалом. Таке, до речі, часто трапляється після гучних дебютів. Яскраво заявивши про себе у певному амплуа, актор більше не може з нього вирватися і дуже швидко вичерпується. Пригадаймо, наприклад, Ларису Голубкіну, яка після "Гусарської балади" Рязанова більше, по суті, й не знімалася. Або Світлану Світличну, якій перекреслив кар’єру "еротичний" епізод у "Діамантовій руці" Гайдая.
У Гурченко також були всі передумови залишитися акторкою однієї ролі. Тим паче, що під її музично-феєричний образ навіть почали спеціально знімати кіно. Фільм "Дівчина з гітарою" Людмила Марківна згодом проклинала у своїх мемуарах як штучний і бездарний. Крім того, грайливий і трохи легковажний образ гурченківських героїнь, який спочатку так сподобався зокрема і функціонерам від кіно, раптом почав їх же сильно дратувати. Відтак Гурченко стає "небажаною" артисткою.
Чимало біографів пишуть, що після тих перших ролей у неї була тривала перерва в кар’єрі. Це неправда. Просто з "Мосфільму" й "Ленфільму" їй довелося перейти на менш престижні кіностудії. Охоче прийняла "блудну доньку" в свої обійми Україна. (До речі, мало хто знає, що Гурченко закінчила в рідному Харкові українську гімназію). 1960 року вона знялася на кіностудії ім. Довженка у фільмі Володимира Денисенка "Роман і Франческа". Тут також співала. Музику для стрічки написав Олександр Білаш, тексти пісень – Дмитро Павличко. А 1961 року вийшов фільм Івана Кавалерідзе "Повія" за Панасом Мирним, і Людмила Гурченко зіграла в ньому головну роль. Участь у стрічці, знятій відомим дисидентом, звісно ж, не обіцяла молодій акторці тріумфального повернення до Москви. Проте її все ж таки "витягнув" по старій дружбі Рязанов, надавши роль у своєму новому фільмі "Людина нізвідки". Але й тут – невдача: стрічка зазнала такої нищівної критики, що "лягла на поличку" аж до 1988 року.
Цілих 12 років Людмила Гурченко "перебивалася" епізодами і гастролями, експлуатуючи заради виживання всенародну любов до "Карнавальної ночі". Здавалося, вона приречена на поступове, але надійне забуття. Можливо, так й сталося би, якби робота не була для Гурченко всім її життям. Більшість акторів у подібній ситуації зламалася: хтось покірно скотився мало не до статиста, хтось спився, хтось просто не вижив. А Гурченко працювала. Вона не відмовлялася від жодної пропозиції, щоб тільки бути присутньою на знімальних майданчиках, щоб не втрачати кваліфікації, щоб не зникнути з пам’яті режисерів і глядачів. Врешті-решт доля віддячила їй за стійкість і наполегливість.
Нове народження
У мемуарах Людмила Гурченко називає цей період своїм новим народженням. Йдеться про 1973 рік, коли режисер Віктор Трегубович запросив її на головну роль у мелодрамі "Старі стіни". Акторці, яка зробила собі ім’я на мюзиклах, належало зіграти… директора фабрики. До того ж, героїня ще й на дев’ять років старша за акторку. Це був величезний ризик насамперед для режисера, якого багато хто намагався відговорити від такого кроку. Та інтуїція не підвела Трегубовича: побита життям, втомлена і спрагла роботи Гурченко була ідеальним вибором для цієї ролі.
"Можна прожити на екрані драму, трагедію людини тільки тоді, коли ти сам пережив щось подібне, – говорила згодом Гурченко. – Якщо не пережив – можна "зіграти", але не "прожити". А "грати" не можна. Соромно". Акторка визнала на схилі літ, що, мабуть, усе в її кар’єрі склалося належним чином, бо молода безтурботна Люся не була готовою до серйозних акторських робіт.
І ось вони вже народжуються одна за одною – незабутні жінки Гурченко. Ніна Миколаївна у "Двадцять днів без війни" Олексія Германа, Тамара Василівна у "П’ять вечорів" Микити Михалкова, Тая Соломіна у "Сибіріаді" Андрона Кончаловського… У цих жінок немає нічого спільного з Лєночкою Криловою – і вік тут ні до чого. Потім Гурченко неодноразово звертатиметься і до свого старого "опереточного" амплуа, але вже на зовсім новому рівні. На рівні серйозної драматичної акторки, яка може собі дозволити побешкетувати.
Власне, бешкетувати вона любила до останніх днів. Міні-спідниця на власному 75-річчі, загравання з молодими залицяльниками, захоплення співачкою Земфірою, скандальні інтерв’ю… Яскраве позаекранне життя Людмили Гурченко значно додало їй популярності. Ось тільки все це було щиро, зовсім не гра заради піару. Бо грати вона соромилася навіть на екрані.
Оксана ДРАЧКОВСЬКА
