У загалом далекій від вершин світової літератури поемі Некрасова "Кому на Руси жить хорошо" є один цікавий персонаж – князь Утятін. Внаслідок підсиленої хворобою розумової неповносправності цей князь ніяк не може прийняти до відома, що кріпосне право вже скасоване, тож продовжує поводитися так, наче всі навколишні землі разом із селянами досі належать йому. У супроводі численної свити Утятін ходить чужими господарствами і роздає пришелепуваті накази: як треба орати, як сіяти, як косити. Звісно, селяни давно могли б послати його подалі, але родина князя вмовила простодушних мужичків підтримати цю гру – щоб не завдавати прикрощів хворому: хай, мовляв, доживе бідака що йому там залишилося у світі своїх псевдовладних фантазій… Поему цю я читав давно і майже встиг її забути. Та вже на першому році президентства Віктора Ющенка вона мені мимоволі згадалася і далі згадувалася щоразу, досить було нашому гарантові відкрити рота. Викапаний Утятін. Щоправда, з однією різницею: від Утятіна особливої шкоди не було нікому. Тим часом Ющенко з його унікальною в історії людства бездарністю нашкодив усім. Просто не віриться: за п’ять років правління він ані на п’ять хвилин не прийшов до тями і не усвідомив, що його мрія про Україну як соборну, унітарну, одномовну і демократичну державу з членством у НАТО і ЄС – це не одна мрія, а дві, причому, абсолютно непоєднувані. Бо Україна в її нинішніх кордонах і з її нинішнім складом населення не може бути одночасно демократичною і унітарно-одномовною, мати у своєму складі Донбас і сама бути у складі НАТО. Від чогось треба відмовитися, чимось треба вміти пожертвувати. Наприклад, Донбасом. Але для цього треба бути трохи притомнішим за князя Утятіна. Втім, усе пізнається в порівнянні: як подумаю, кого нам щодня показуватиме телевізор після 7 лютого, то вже починаю тужити і за Утятіним.

Олександр БОЙЧЕНКО