Андрій ЛЮБКА

***
Студенти – суки, каже знайомий професор.
Суки – виробники безалкогольного пива, кажу я.
Всі – суки, вважав мій друг.
На третьому курсі, чи на четвертому, завжди так думаєш,
бо життя скінчилося, бо в ньому немає сенсу.
Немає бабла – немає сенсу, вважав мій друг.
І сексу, кажу я.
І навіть пива, каже знайомий професор.
Отож, мій друг, студент третього курсу філфаку
(відділення кунілінгвістики чи мінетології)
влаштувався до праці в обласну бібліотеку.
Сімсот гривень, казав він, два аборти, потім одруження, медовий
Місяць в Яремчі, далі запалення простати, імпотенція і звання
Заслуженого працівника бібліотечної сфери.
Ого, це звання – надбавка до пенсії, каже знайомий професор.
Надбавка за імпотенцію, кажу я.
Всі – суки, казав мій друг.
Обласна бібліотека його не влаштовувала, він
Мріяв про сигари і пляжі, про бренді і малоліток, про
Депутатство і нафтопереробні заводи.
Одного дня він почув, що якісь бандити будуть
Передавати гроші, сто штук баксів.
Зустріч відбудеться о другій у понеділок, в ресторані поблизу.
Я б так жив, каже знайомий професор.
Сто штук баксів, кажу я, сто штук баксів.
Всі – суки, вважав мій друг.
За десять друга у понеділок він стоїть перед рестораном.
В уяві крутиться фраза: "СБУ, руки за голову, бабло на стіл".
Нервово курить, в кишені посвідчення працівника
обласної бібліотеки, у нього все вийде.
"СБУ, руки за голову, бабло на стіл", повторює він собі.
У нього посвідчення, у нього все вийде.
Історія всіх розсудить, каже знайомий професор.
Історія всіх посадить, кажу я.
"СБУ, руки за голову, бабло на стіл", думав мій друг.
Бандити з’являються із незначним запізненням, бабло при них.
Мій друг виймає посвідчення, у нього все вийде, він забігає в зал.
"Обласна бібліотека, руки за голову, бабло на стіл".
"Обласна біліотека, кричить він, руки за голову, бабло на стіл".
Його замочили на місці.
Студенти – суки, каже знайомий професор.
Амінь, кажу я.

НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ
що таке спілка письменників
це обов’язково передплатити
газету літературна україна
згадати про добрі радянські часи
про безплатні квартири
відпустити козацькі вуса
раз на рік писати статтю
про духовну деградацію нації
при кожній нагоді цитувати самого себе
водити колег на п’ятдесят грам
запивати одним томатним соком на двох
побухати на черговому ювілеї
встигнути з’їсти останній бутерброд
а якщо ні то завернути в серветку
і о боже за ціле життя
не написати нічого путнього

***
Я точно знаю, є в мені щось від нечистого.
Я би сказав, що є навіть і від брудного.
Коли я знімаю з тебе панчохи, наче намисто,
У тебе між ніг розквітають пелюстки української мови.

Мова дає життя поезії, ділиться сигаретами,
А за потреби зичить на пиво і презервативи.
Поет входить у вічність, як тенісист між сетами
Входить у душову кабіну для відновлення сили.

Поет завмирає в подиху, у його чистій свіжості,
зазвичай користується голосом, жестами.
І у його світлості, у його блаженній нетлінності
Слова стають зримими, але безтілесними.

Мова приносить в жертву янголів, словом споєних,
І поетів, споєних більш прозаїчними штуками.
І кожна безримність, котра давалась із боєм,
Стає лише тілом і кров’ю, а не здобутками.
***
Головне – дожити до вересня, дотягнути,
Не розучитися дихати, не збожеволіти.
Ходити нічними містами, наче заблукані душі, переходити
З однієї порожньої вулиці на іншу – це наче розглядати
Старі фотографії, де поруч тебе померлі друзі,
Кидати недопалки у воду, раптом змерзнути, підняти голову й
Зрозуміти, що насправді дивишся вниз, що там так само
Ходять ті, кого ти колись втратив, так само мерзнуть, так само
Нервово курять, і така порожнеча між вами, і таке холодне повітря;

Головне – дожити до осені, дихати,
Іноді плакати, бути як завжди сильним,
бути душею компаній, приязно всім вітатися, лише
іноді плакати, кусаючи губи, головне -
дожити до осені, не пов’язати мотузку в самотній кімнаті, не
збожеволіти, дихати, головне – не піти під воду, не відчути,
як тепла омана крові стікає шкірою;

Головне – пережити ці ночі, можна:
Курити, читати, розбивати щось, різати, кричати, іноді
Плакати, лежати у теплому ліжку й знову плакати,
Знаєш, без тебе: вони приходять вночі, говорять зі мною,
Сміються, я їх не бачу, знаєш, я чую музику, стогони,
Знаєш, без тебе все навколо – фільм, і він чорно-білий;

Головне – дожити до осені, чимось займатися,
Читати хороші вірші, кохатися з кимось, крім тебе –
Це лише втомлюватися, головне – дочекатися осені,
Жовтого листя, спокою, щоб можна було знаходити на землі
Яблука, теплі і втомлені, як улюблена жінка,
Кохатися з кимось, швидко дихати, уявляючи постійно тебе -
Це найкраще, що в мене є.

Андрій ЛЮБКА (нар. 1987) – поет, перекладач, есеїст, критик. Автор збірок поезій "Вісім місяців шизофренії" (2007) і "Тероризм" (2008). Друкувався у журналах "Київська Русь", "ШО", "Всесвіт", "Потяг 76" та різноманітних альманахах. Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій і фестивалів. Лауреат премії "Дебют" (2007). Окремі вірші перекладені угорською, німецькою, білоруською, російською, англійською та польською мовами. Живе і не працює в Ужгороді.