Півтора року шанована у Чернівцях родина – директор ліцею №3 Микола Зегрюк та його дружина Валентина Іванівна шукають сина Миколу. 21-річний хлопець вийшов 18 грудня 2009 року з роботи й зник. Місяці пошуків лише додали запитань. Розповідають, що не знають, що робити далі. Про те, як батько прокидається о 03.30, як щодня плаче мати, як кидаються від кожного дзвінка у двері, – не розповідають нікому. "Вдень ще нічого, а настає ніч…"

"Однокурсник бачив сина третього дня після зникнення"

– Зникнення сина було громом серед ясного неба, – каже Микола Еммануїлович. – У нас були чудові стосунки. Він був абсолютно адекватною людиною, навчався в університеті. Працював у фірмі "Інвайд", яка займалася обслуговуванням та ремонтом комп’ютерів (біля кінотеатру "Чернівці"). Був хорошим програмістом. Складав сесію в університеті й бігав на роботу. Ввечері 18 грудня 2009 року вони зі співробітниками затрималися на роботі – святкували Миколая. Посиділи до 22.00 – початку 23.00. Микола почав збиратися додому. Співробітники сказали: "Зачекай, ми викликали таксі". Відповів, що зачекає на вулиці. Все. Більше вони його, за їхніми свідченнями, не бачили.

Він не прийшов ночувати. Цього у сім’ї ніколи не було. Гадали, можливо, у когось із хлопців заночував. Вранці телефонуємо – телефон не відповідає. По друзях – ніхто нічого не знає. Того ж дня поїхали до райвідділу міліції. Приїхали слідчі додому. Відтоді усе закрутилося… Ми підняли друзів, знайомих. Перетрусили усі підвали, усі будівлі – від кінотеатру "Чернівці" до Південно-Кільцевої. Він не був політиком, не мав фінансових проблем, не займав грошей і нікому не позичав. Нормально працював, вчився. Розумію: пішов пішки, не дочекався таксі, міг натрапити на когось, але мороз був 19 градусів! Навіть якщо припустити найстрашніше, що напали, побили – чи намагалися би його сховати??! Найбільше – затягли би за якийсь кут і там залишили. Під воду не могли сховати, бо крига була страшенна. Закопати не закопали – мороз. Я передумав усе! Поїхати кудись не міг, бо при ньому було гривень 20-30. Документи і ключі залишив на роботі, отож – збирався за ними повернутися. Чому не повернувся, куди зник?

Останній дзвінок з мобільного телефону був о 23.03. Він телефонував своїй дівчині. Вимкнули телефон приблизно о першій годині ночі в районі готелю "Турист".

Цікавий факт: коли ми вже підняли усіх на пошуки, однокурсник Миколи повідомив, що бачив мого сина о 12.00 в понеділок (на третій день зникнення) у Чернівцях. Розповів, що Микола йшов вулицею Дубинською до корпусу університету, сказав, що поспішає, бо у нього залік. Хоча того дня заліка не було. Однокурсник сказав, що не розповів про цей факт одразу, бо не знав, що Микола зник і оголошений в розшук.
Отож Микола протягом трьох днів був у місті! Чому не дав про себе знати, знаючи, що ми з розуму сходимо? Що з ним трапилося? Де ночував, адже на вулиці був сильний мороз? Чому не зголосилися ті, у кого він ночував, адже їхні свідчення можуть пролити світло на його зникнення? Він же не був невидимим – його хтось бачив, із ним хтось розмовляв. Щось готувалося. Хтось із ним працював. У нього були мотиви, щоби нам не казати про це. Або він боявся нас підставити, щоби не було гірше. Чому мовчать?? Запитань багато, відповіді – жодної…

Не було мотивів, щоби таке трапилося з його доброї згоди. Він не взяв ні документи, ні гроші. Якби були негаразди, чи він би чимось займався… Не розумію, що могло трапитися? Так, зустрів компанію уночі, борони, Боже, вбили, але ніхто не буде ховати. Він – не Гонгадзе, не політик. Кинули би десь на будівництві. Куди зник? Тут щось інше.

За півтора року Микола Еммануїлович та Валентина Іванівна шукали сина різними шляхами. На Буковині немає жодної сільради, куди би не зверталися, оголошеннями були обклеєні усі зупинки. Допомагали знайомі та родичі з інших міст. З відчаю зверталися навіть до екстрасенсів.

– Ми можемо писати довідник по екстрасенсах, – каже батько хлопця Микола Еммануїлович. – Поїхали минулого літа до фіналістки "Битви екстрасенсів" Магдалени. Привезли фото Миколи, речі. Каже: "Він – живий. Повернеться.. Дата пов’язана із цифрою сім – чи то місяців, чи років…" Усе, що казала вона, зробили, заплатили…

Були у всіх монастирях – від Банченського до київських. І у горах у мольфарів… Більшість казали, що живий, чекайте… Віримо… Чекаємо…
Останнім часом почав звертати увагу на оголошення про зниклих людей – знову і знову нові… Дружині нічого не кажу – вона і так плаче… Але ж куди зникають люди???

Намагаємося триматися. Якби не онук, якому 4,5 року, того би не пережили. Він зовсім маленький, і час від часу: "А де наш Коля? Що, його бабайка забрала? " …

"Усі кажуть що він – живий"

– Усі кажуть, що він живий, – каже мама Миколи Валентина Іванівна. – Сходяться на тому, що не володіє ситуацією. Нам просто потрібна дитина вдома…. І не має значення, добре він зробив чи зле. Нехай він буде 10 разів неправий. У нас не було сварок, непорозумінь.. Шок… Я вже не знаю, що казати, що думати, готова стояти на колінах, лише, щоби він повернувся. Якщо так і є, й він десь є… Я буду щаслива лише знати, що він живий, нехай живе, як хоче, лише знати, що мій Колюня є…

Якщо вірити тому, що кажуть екстрасенси, він на території України.

Це такий біль… Ніхто не може допомогти… залишилося одне – ходжу до церкви, даю на служби, прошу, молю… У думках постійно прокручую той день, коли він зник… Ніхто нічого не пам’ятає… Як можуть нічого не пам’ятати колеги – дорослі чоловіки… Завжди підвозили його додому, а того дня, коли він виставлявся за Миколу, нікому нецікаво було, куди людина вийшла, куди поділася…

Я нічого не помічаю, не відчуваю.. Усе стирається.. Дні йдуть без ліку… Вдячна своєму керівнику з "Ощадбанку", всім, хто нас підтримує.
У нас гарна родина, чудові стосунки з чоловіком… Тепер час нібито зупинився. І чоловік… просто він не каже, не плаче, а що там у серці? У дочки так само... Усі думки – про Миколу… Його речі, улюблена дитяча іграшка їжачок, фото – серце розривається. Треба жити, я не можу… Не можу сина замінити донькою, онуком… я їх усіх люблю… Чоловік не дає нам голову опустити, змушує жити… Механічно роблю те, що кажуть рідні, друзі – я чекаю: щодня, щохвилини, щосекунди… 26 липня моєму синові виповниться 23 роки...
Юлія БОДНАРЮК

P.S. Якщо вам відомо, де ночував Микола Зегрюк 19, 20 грудня 2009 року, з ким спілкувався, або володієте іншою інформацією – повідомте батькам хлопця. Не хочете називатися – напишіть анонімно авторові статті в газеті "Молодий буковинець" (bodnariuk1970@mail.ru). Батьки будуть вдячні за будь-яку інформацію. (0509452742; 0501001227)

Прикмети Миколи Зегрюка
Зріст 165-170 см, середньої статури, обличчя овальне, волосся русяве, густе, стрижка коротка, ніс середній, прямий, губи середні, підборіддя виступаюче, має бороду рудого кольору.
У лівому вусі сережка з металу білого кольору. Між бровами – відмітина від перенесеної вітрянки. На спині – дві знебарвлені плями (вітиліго) розміром з монетою номіналом п’ять копійок.
Шульга (але їсть правою рукою). Вміє грати на гітарі.
При собі мав мобільний телефон "Соні-Еріксон К550" із номером 0990451203.

Коментар
Олег Цимбалюк, начальник відділу управління карного розшуку УМВС в області:
– 17 зниклих безвісти осіб перебувають в розшуку з початку року (станом на 26 червня). 12 з них вже розшукали. Щодо інших здійснюємо оперативно-розшукові заходи. Торік кількість зниклих за аналогічний період була більшою – 24 особи. Із них 23 розшукали.
Є тенденція: люди йдуть з дому, тікаючи від побутових і сімейних проблем. Коли ми їх знаходимо, деякі не хочуть, щоби повідомляли родичам про їхнє нове місце перебування.
Більшість зниклих осіб ми знаходимо. Та є такі, яких шукають 10-15 і більше років. Були випадки, коли людей знаходили майже через 10 років. Вони, зазвичай, перебували у країнах СНД.