Дієта відіграє важливу роль в лікуванні хвороб вуха.

Хвороба Меньєра (Morbus Menieri) відноситься до незапальних захворювань внутрішнього вуха (лабіринту). У1861 p. французький лікар-сурдоотіатр Проспер Меньєр описав синдром, що харак­теризується приглухуватістю, шумом в вусі і пе­ріодичними запамороченнями та вперше висловив думку про обумовленість її клінічних симптомів патологією вушного ла­біринту.

Відкрита автором хвороба характеризувалася трьома основними ознаками:    

1. Наявність тріади симптомів: а) вушний шум і зниження слуху; б) запаморочення і атаксія; в) вегетативні розлади (нудота, блювання, блідість шкіри обличчя, холодний піт).

2. Відсутність гнійної патології у середньому вусі і органічних захворювань головного мозку та його оболонок.

3.Локалізація патологічного процесу у вушному лабіринті.

Походження захворювання до кінця не з’ясовані. До факторів, які обумовлюють виникнен­ня хвороби Меньєра чи сприяють їй, можуть бути віднесені такі, як захворювання серцево-судинної системи, вегетосудинна дистонія, аві­таміноз, ендокринні захворювання.

Щодо патогенезу, то є багато різних теорій виникнення гідро псу лабіринту, серед яких можна виділити теорію судинного ґенезу, теорію калієвої інтоксикації, міотичну теорію, спадкову теорію з природженими факторами розвитку ендолімфатичного гідропсу.

Хвороба Меньєра у половини хворих розпочинається з розвитку слухових розладів – суб’єктивного шуму у вусі та зниження слуху і до появи класичної тріади симптомів її нерідко розцінюють як кохлеарний неврит.

Класична тріада при хворобі Меньєра включає: порушення слуху; шум у вусі; нападоподібне запаморочення з нудотою, блювотою, порушенням рівноваги, розладом серцево-судинної системи, підвищеним потовиділенням, частим сечовипусканням, зниженням артеріального тиску і температури тіла, спонтанним ністагмом.

Найважкий симптом хвороби Меньєра – напади запаморочень. Запаморочення частіше проявляється відчуттям обертання чи зміщення оточуючих предметів (зорове), рідше – відчуттям провалювання, перевертанням власного тіла.

Напад головокружіння може розпочатися без явної для хворого причини, деколи під час сну, але частіше його початок пов’язують з розумовою чи фізичною перевтомою, негативними емоціями, впливом різких звуків, неприємних запахів і т.д.

Частота вестибулярних нападів доволі варіабельна: напади 1-2 рази на тиждень – 26% (дуже часті); 1-2 рази на місяць – 33% (часті); 1-2 рази на рік – 38% (рідкі); 1 раз на декілька років – 3% (епізодичні).

Спонтанний ністагм під час нападу спостерігається у 67% хворих. Порушення вестибулярної функції за данними калоричної та обертальної проб у 94% хворих (виявляється гпорефлексія калоричного і пост обертального ністагму).

Хвороба Меньєра рідко виникає в дитячому і юнацькому віці. Однак у літературі наводяться окремі випадки захворювання на хворобу Меньєра і в дитячому віці. Найчастіше захворювання розпочинається у віці 30 – 50 років.

Достовірної різниці захворюваності на хворобу Меньєра за статтю не виявлено. Хвороба Меньєра зустрічається однаково часто у пацієнтів різних професій.

Частіше процес має двобічний характер. Друге вухо включається в патологічний процес через декілька років (в середньому 5-10 років).

Особливості порушення слуху при хворобі Меньєра: на початку захворювання порушення слуху носить змішаний характер і таке порушення слуху неможливо пояснити ураженням лише середнього чи внутрішнього вуха.

Не зважаючи на специфічні ознаки провести диференційну діагностику та виставити діагноз хвороби Меньєра важко, особливо на ранніх стадіях захворювання. Підтвердити діагноз чи діагностувати хворобу Меньєра допомагають дегідратаційні тести з гліцеролом, фуросемідом, ксилітом.

Кількісна оцінка гідропсу завитки базується на визначенні зниження порогів звукосприйняття в децибелах і відповідно покращення розбірливості мови по відношенню до початкового рівня.

На практиці в основному проводиться кількісна оцінка гідропсу завитки. Гліцероловий тест є високоінформативним критерієм у підтвердженні (89,3%) діагнозу хвороби Меньєра.

Необхідно зазначити, що позитивний гліцероловий тест підтверджує діагноз, а негативний гліцероловий тест в деяких випадках не заперечує наявність хвороби Меньєра.

Тому хворі з хворобою Меньєра підлягають комплексному отоларингологічному та аудіологічному обстеженню з застосуванням дегідратаційних тестів і при необхідності ЕЕГ, РЕГ, М-ехоЕГ, МРТ, КТ, доплеографії судин головного мозку і магістральних судин шиї та консультації невропатолога, окуліста, нейрохірурга.

Розробка схем лікування при хворобі Меньє­ра розподіляється на купірування нападу і лікування після нападу запаморочення та у період між нападами.

Медикаментозне лікування осіб з хворо­бою Меньєра у міжнападному періоді суттєво не відрізняється від медикаментозного лікуван­ня у періоді загострення.

Розширюється лише коло препаратів, визначається можливість кур­сового лікування, створюються умови для почергового проведення різних курсів лікування, поєднання медикаментозних засобів з іншими видами терапії.

Консервативне лікування на сьогоднішній день оцінюється як ефективне лише на ранніх стадіях захворювання.

При тяжкому перебігу захворювання та не­ефективності консервативного лікування використовуються хірургічні втручання.

В профілактиці рецидивів хвороби Меньєра важливим є дотримання дієти. Постійне чи тривале виключення з їжі гострих та солених страв. Доцільно дотримуватися суворої дієти одну неділю кожного місяця на протязі декількох років. М’ясо і риба вживаються у відвареному вигляді; необхідно щоденно включати у харчування печені картоплю та яблука, сир.

Попередженню рецидивів хвороби Меньєра сприяє відповідна терапія супутніх захворювань (хронічний тонзиліт, хронічний гнійний синуїт), що можуть бути джерелом патологічної імпульсації.

Напади вестибулярної дисфункції важкі для хворих, обмежують їх працездатність, призводять до приглухуватості, а деколи до повної глухоти. Люди, що тривалий час хворіють нерідко стають інвалідами ІІІ, деколи ІІ, і навіть І груп.

О.Г. Плаксивий, доцент кафедри захворювань ЛОР-органів БДМУ.