27 липня 2002 року на військовому аеродромі Скнилова на глядачів, які прийшли на авіашоу, обрушився винищувач Су-27УБ.
77 осіб загинули на місці, зокрема 28 дітей. Ще близько п’ятисот чоловік постраждали.
Газета "Сегодня" розшукала учасників трагедії, які, втративши рідних і близьких, намагаються пристосуватися до нових умов: "без них", без фінансової допомоги держави і навіть без належного їм по праву статусу потерпілих.
Насті Міхно, на очах якої загинули мама Таня і батько Сергій, скоро виповниться шістнадцять. "У нас все по-старому, вчуся в школі, перейшла в 11-й клас, цього літа вже визначуся з вибором професії. Як і раніше, займаюся танцями, і, ймовірно, продовжу в цьому напрямі. Виховує мене бабуся Ніна Іванівна разом з дідом. Вони не працюють, тому живемо за рахунок пенсій. Мені виплачують 1200 гривень на місяць – сильно на такі гроші не розживешся. А допомоги від держави не одержуємо. Зате у мене багато друзів, які всіляко підтримують. Ось тільки про трагедію згадувати не люблю. Це страшно, і ніколи не забудеться", – розповіла Настя.
"Не треба нас турбувати, будь ласка", – з болем відповідає на розпитування Іван Куц, у якого в день трагедії загинули син Андрій і дочка Зоряна. "Пройшло 11 років, а ви все так само цікавитеся, наскільки міцно зажили наші рани. Життя розділилося надвоє – до і після трагедії. Є друзі, але дітей ніхто не замінить. Ось зараз я їду до Скнилова, на місце падіння літака, упорядковуватимемо нашу каплицю і пам'ятники загиблим". "З дня трагедії єдина наша з дружиною розвага – з'їздити на могилу дітей у село Старичи, де вони поховані. Часто ходимо до церкви, іноді їздимо святими місцями, на Прощу. І більше нічого. Я вже зовсім посивілий. Дружина тримається не набагато краще, але до школи, якій вона віддала кращі роки життя, – не повернулася. Важко працювати з дітьми. Я залишив армію, влаштувався сторожем на приватній фірмі. Ніякої допомоги ми не одержуємо. Та мені й не треба, а ось Насті Міхно, їй наступного року поступати, потрібна. Чому держава не дає пільг потерпілим, хоча б дітям?", – питає Іван Куц.
Братів Остапа і Олега Хміль, що втратили на Скнилові бабусю і маму, яка накрила своїм тілом молодшого сина, виховує тітка. "Навіть не знаю, чи можу я розмірковувати на цю тему", – говорить Ганна Борис, що замінила братам матір. "Старший Олег продовжує навчання в "Політеху", закінчив четвертий курс, одержав диплом бакалавра. Навчання платне, прагнемо витягнути, як можемо. Остап перейшов у восьмий клас, раніше захоплювався футболом, але здоров'я не дозволяє – у обох синів дуже сильно впав зір. Тепер Остап більше зайнятий комп'ютером. Недавно він відпочивав у Ялті, по путівці, яку видала школа. З дня трагедії хлопці так і жодного разу не з'явилися на аеродромі – не знаю, як буде цього року. А в іншому у хлопчиків – все нормально", – додала Ганна Борис.
Всі, кого торкнулася Скнилівська трагедія, підтримують тісні зв'язки між собою, допомагають, як можуть, але говорити про пережите не бажають. "Дуже боляче, і нікому не потрібно. Про нас згадують тільки раз на рік, виходить, у нас – своє горе, у вас – своє життя", – підсумувала Михайлина Куц.
