Настоятель греко-католицького собору Успіння Пресвятої Богородиці отець Келестин Костецький залишив унікальні спогади про входження російських військ до Чернівців під час Першої Світової війни.
Священник Келестин Костецький служив у Чернівцях із 1884-го по 1919 рік.
Він був свідком та учасником усіх важливих церковних і громадських подій, які докладно описав у "Хроніках парохії греко-католицької церкви у Чернівцях". Особливу цінність мають щоденникові записи періоду Першої світової війни, оскільки отець Келестин не покинув своїх парафіян, переживши всі три російські окупації. За ним пильно стежили і навіть погрожували відправити на заслання у Росію. У жовтні 1918 року священник на чолі велелюдної процесії міщан та греко-католицького духовенства зустрічав на залізничному вокзалі Чернівців Українських Січових Стрільців на чолі із Вільгельмом Габсбургом.
"Москалі зістали побиті на голову!"
*Окрім регулярних військ, які вже давно були озброєні, і у різних місцях держави на підготовку до війни поставлені, були покликані всі ополченці з Буковини до Чернівців, і тут на передмісті Роша їх муштрували.
Певного дня в першій половині серпня 1914 року парохи всіх віросповідань були запрошені краєвим президентом з’явитися на площу, де ополченці будуть складати присягу вірності. Всіх забраних було 4000. Між ними були рільники, учителі, професори, промисловці. Щодо народностей, то там були українці, румуни, німці, поляки, жиди. Коли офіцери жовнярів поставили у довгі фронтові ряди, підполковник Нойман підійшов до нас, священників, і попросив до ополченців щось промовити. Насамперед приступив перед зібраних отець-пралат Шмідт, латинський парох, і промовляв до них по-німецьки. Потім я промовив по-українськи, відтак військовий румунський курат по румунськи, а потім вірменський канонік отець Лукасєвіч по-польськи, а на кінці військовий рабин з Відня мав промову по-німецьки з гебрейськими цитатами…
Перед тим, як сісти до фіакру, приступили до мене старший рабин Розенфельд і голова ультової громади, адвокат-доктор Стравхер, і просили мене, щоб я їх взяв під свою протекцію, як прийдуть до краю москалі. Я здивований видивився на них, чи вони жартують? Але, зобачивши в їх лицях поважні міни, відповів їм, що москалі є найзавзятішими ворогами українців, бо хотіли би і нашу католицьку віру, і нашу нарідність нам видерти, і перемінити нас під поглядом віри на схизматиків, а під поглядом народності — на москалів". Але вони цього не зрозуміли, бо були того переконання, що росіяни і русини – це одне й те саме. Аж потім, після другого прогнання москалів, коли зобачили, як спеціально московські достойники українців арештували, пізнали вони, яка страшна антипатія ділить одних від інших…
*23 серпня москалі хотіли пробитися до Чернівців, але під Раранчем (нині село Рідківці на Новоселиччині – авт.) заступили їм дорогу наші ополченці й почалася битва. Москалі зістали побиті на голову! Вони понесли більші втрати. Між упавшими ополченцями лягло або були тяжко ранені багато наших парафіян. В тому числі Іван Вишньовский, суддя з Вижниці. Його знайшли раненого третього дня в корчах. Помер у шпиталі, прийнявши сповідь і причастя. На похороні був великий здвиг народу.
Радість горожан про перемогу над москалями тривала недовго. Бо вже 30 серпня 1914 року залишили всі уряди місто. За ними почали втікати з міста всі багатші купці та власники домів, так що 30 і 31 серпня 1914 виемігрували 10 000 мешканців. Люди, які залишилися, ходили, як зварені, на вулицях питали, що тепер буде і чи прийдуть москалі у місто чи ні. З ночі 31 серпня на 1 вересня почувся страшний гук. Вже вранці розійшлася чутка, що то наші війська відмінували динамітом залізний міст на Пруті, а тепер його підпалили, щоб його розірвати, і москалям до Чернівців прихід ускладнити.
"Страшно виглядають…"
*Настало смутної пам’яті 2 вересня 1914 року. Я вийшов з дому до церкви, щоби відправити Службу Божу. На розі дому мене стріли дві парафіянки з бляшаними банками в руках, котрі несли молоко від своїх корів на продаж до міста і були дуже заплакані. Кажуть, що з Горечого (східна околиця Чернівців – авт.) над’їхала компанія московських козаків, і їде Руською вулицею до міста. Кажуть, що страшно виглядають, сидять на конях і співають.
Після Служби я пішов до міста і зайшов до магістрату, до тодішнього бургомістра доктора Вейсельберга… Він був оточений міськими радниками і дуже засмучений. Він мені сказав, що "надіються наїзду росіян і будуть змушені їм місто на ласку і неласку передати, бо наша військова залога була заслаба проти такої навали російського війська, яку з Росії натягнули". Після 6 години вечора наступив похід російських військ до міста. Народ збігся і стояв на тротуарах та придивлявся до навали ворожого війська. Бургомістр з обома віце-бургомістрами, православний митрополит Репта і латинський парох Шмідт вийшли з магістрату на перон. Бургомістр промовив кілька слів привітання по-німецьки, але козацький полковник Арютінов перервав його промову: "Гаварітє па русскі". Бургомістр не володів російською мовою і попросив від його імені сказати вітання. Промовив Арютінов крикливим голосом до народу: "Від імені царя заявляю, що з Божою поміччю город Чернівці уже відтепер належить до російського царства".
Коли штаб вступив до салону бургомістра, привітав немилих гостей митрополит Репта, котрий підніс єдиновірність головної частини населення з їх вірою і просив благальним голосом про помилування жителів міста, котрі через своє убозство не можуть скласти накладену високу контрибуцію. Арютінов ударив долонею по столі і крикнув: "Війна є війною, все мусить під впливом війни терпіти".
Тієї самої ночі були видрукувані плакати і розклеєні по вулицях, які сповіщали про те, щоби люди старалися гроші в золоті та сріблі зносити до магістрату. Сам митрополит зложив знарядів в золоті та сріблі на 50 000 рублів.
Тим часом в місті, а особливо на передмісті, солдати плюндрували, грабували, особливо жидівські склепи та доми. По ночах горіли за містом по селах двори жидівських дідичів, котрі москалі запалювали.
Козаки і солдати регулярних військ грабували не тільки склепи, але по ночах нападали на доми приватних людей і жадали "водкі" і "деньгі". Якщо хто казав, що немає, то вони самі перешукували хати та комори, і що їм подобалося – забирали. Зал очікування на залізничному вокзалі перетворили на стайні для коней, а всі меблі рубали і вживали як паливо для печей.
Підготувала Надія БУДНА
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
