За Австрії у Чернівцях було дуже поширене жебрацтво. Як згадував історик Раймунд Фрідріх Кайндль, магістрат у вересні 1785 року видав "місцевим справжнім жебракам" спеціальні знаки, які кріпили на грудях зліва. Всіх інших прохачів хапали і саджали у в’язницю. Жебраків-калік випроваджали за межі міста й попереджали, що у разі повернення їх заарештують і покарають 20 ударами палиць.
Поліційний статут 1793 року зобов’язував суд випровадити "розпусну наволоч" і "ледацюг" за межі краю або віддати у солдати. Особливо багато жебраків тинялося містом у базарні дні.
– Марною була боротьба з організованими жебраками, – писав письменник Вернон КРЕСС (Петер Демант) у книзі "Перше життя". – Один час вони налітали на місто, неначе сарана, заповнювали сходи, підвали, тинялися від однієї квартири до іншої. Якщо їм не відчиняли, тягнули все, що потрапляло під руки. Місто було поділено на сектори. "Неорганізований" жебрак не міг отримати нічого, крім побоїв, доки не починав кооперуватися з іншими. Та раптом вони всі зникли, залишивши тільки старих відомих жебраків, які з’являлися у відповідний день тижня і отримували милостиню роками.
Письменник згадував: "Був у нас такий "червоний Бубі" – ідіот, завжди у капелюсі з обвислими крисами і обірваний. Прогулювався Бубі містом наче господар, розмовляв (ставлячи, зазвичай, безглузді запитання) з будь-яким паном. Ніколи милостиню не просив – йому і так давали, щоби відчепився. Але цей дебіл оживлявся під час футбольних ігор. Він пам’ятав усіх відомих гравців, прекрасно знався на правилах, знав усі результати поточного сезону і бігав з криками захоплення вулицями, дізнавшись про перемогу своєї команди".
Є в книзі спогади і ще про одного колоритного чернівецького жебрака: "Коли старий лікар одружився, його дружина найняла молоду покоївку. Першої п’ятниці з’явився, як завжди за останні 25 років, жебрак Нусен – майже карлик із сивою борідкою, неприродним високим лобом і квадратним лисим черепом. Він завжди носив чорний засмальцьований котелок і такий же чорний піджак. Дівчина, як будь-якому жебракові, подала монету в два леї. Розлючений старець жбурнув їй гроші в обличчя і заявив, що відвідує цей будинок із 1906 року, а якщо негайно не отримає належних йому п’ять лей, буде скаржитися панові лікарю. Приголомшена дівчина дала йому гроші, які він вимагав, про що розповіла господині".
Декілька років пізніше дізналися, що старий помер, а також що у нього в центрі на Вірменській вулиці було два триповерхові прибуткові будинки і що його син – відомий віденський адвокат. Старий лікар якось запитав Нунсена, чи не пора йому на відпочинок – все ж взимку холодно ходити в піджаку вулицями, бо старий із професійних міркувань ніколи не носив пальто, і додав: "Ви вже, напевно, давно набрали мільйон!"
"Так то воно так, – відповів старець. – Та просто не можу інакше, адже маршрут центром у мене точно визначений, чим ще зайнятися?" І він бродив у чорному блискучому піджаку аж до останнього дня – доки його не збив випадковий візник.
Фото з колекції Едварда Туркевича
