"За що вони померли!?" — зривається майже в кожної жінки, що приходить на центральне кладовище Чернівців до могил убитих поблизу села Щастя буковинських солдатів. Гіркий рефрен. Чоловіки, які завмирають схиливши голови коло хрестів з портретами загиблих, здебільшого мовчать. Хтось сумно зітхає: "Герої".
У зоні проведення антитерористичної операції наразі перебуває близько тисячі військовослужбовців з Чернівецької області. Понад півсотні матерів і дружин бійців виступають проти того, щоб їхні сини й чоловіки воювали на сході, і лають тих, хто відрядив їх туди, не менше, ніж сепаратистів. Доведені до відчаю, вони, попри нещадну спеку, блокували основні виїзди з регіону, пікетували місцеві управління, а коли їм там вказали на Київ, поїхали вимагати аудієнції в головнокомандувача.
DT.UA вирушило в діаметрально протилежний від епіцентру баталій куточок України, який уже зазнав втрат у результаті АТО, аби поспілкуватися з тими, кого війна не оминула.
Фатальний відбір
Наймолодшому нещодавно похованому солдату Ігореві Крисоватому було 22. До того як прийшла повістка з військкомату, він уже раз спробував себе в бою — у розпал лютневої колотнечі на Інститутській йому вдалося вижити. Наступний виклик Ігор теж вирішив прийняти, не міг дозволити собі — молодому й безтурботному — сидіти склавши руки, коли на фронт подались його друзі, залишивши вдома сім'ї. 7 квітня хлопця забрали в 300-й полк у Чернівцях, а через місяць відправили в Луганську область. Його сестра Марина розповідає, що кожен її ранок починався з телефонного дзвінка братові — просто пересвідчитися, що той живий. Ігор заспокоював, але часом уже не міг стриматися — голодним і змученим воякам лишили мало шансів урятуватися. 16 червня Марина чула голос Ігоря востаннє.
— Його слова були про те, наскільки вони молоді й необізнані, без матеріальної і моральної підтримки — нема чого їсти й де спати. "А проти нас воюють професіонали, — казав він. Не знаю, звідки вони, і хто їх підтримує, але війна тепер для мене — це…
Марина якусь мить не знаходить слів. Запитую, кого вона вважає винним. Каже, що ненавидить Росію, але, переглядаючи новини, не зрозуміє, що коїться.
Марина не розуміє, чому в армію не беруть її знайомих добровольців, які пройшли Афганістан і в яких зброя в руках не тремтить, чому їм кажуть: "Ми вас покличемо, коли будете потрібні".
Ще кілька років тому на пропозицію чоловіка перебратися за кордон вона відреагувала категоричною відмовою. Ані Марина, ані її рідні навіть не припускали, що мирний час — хай навіть у вигляді банальної "стабільності" — так різко урветься. Згадує, що на Червоноармійській, яку вже перейменували на Героїв Майдану, на місці, де була військова частина, постали житлові будинки:
— Розвалили і хочуть воювати!
Дівчина Ігоря — Ольга розповідає, що з її села у Хотинському районі мобілізували багатьох:
— Чому хлопці, що живуть на Луганщині, на Донеччині, виселяються звідти, їдуть сюди, а наші мають їхати туди захищати їхню територію? Аби ті там сиділи, наші би йшли помагати. Але вони, виходить, тікають.
16-річний Ігорів племінник попросив батьків не сварити його. Він зробив собі наколку "І.К." на згадку про дядька, щоб усім, хто поцікавиться, розповідати, яким сміливим був молодший сержант Ігор Крисоватий.
Бунт матерів
Пенсіонер Сергій Кріган — підполковник міліції на пенсії — готовий замість зятя піти на передову:
— Мій Руслан — єдиний опікун свого старого діда, в нього батько після інсульту, мати — інвалід, двоє дітей, у нього астма… Я сумніваюся, що він може зарізати навіть курку. Невже це та людина, без якої не може обійтися українська армія?
Пан Сергій — один з небагатьох чоловіків, що з самого ранку долучилися до протесту родичів мобілізованих військовослужбовців перед ворітьми обласного територіального батальйону. Тут переважно матері й дружини, які перекривали дороги державного значення, влаштовували демонстрації під обласним військовим комісаріатом, шукали підтримки в мера міста, голови Чернівецької облдержадміністрації та депутатів усіх рівнів. Усе — аби повернути рідних.
— Ми поїхали в Київ — в адміністрацію президента. На нас дивилися як на комашок. Потім ми пішли до Міністерства оборони. Вийшов до нас один: "Я заступник міністра оборони", а ми йому: "А ми матері солдатів, це набагато вище. Нам по барабану, хто ви є! Поверніть дітей!", — розповідає Надія Іващук. Її син, 20-річний Василь, відслужив і пішов на контракт у 300-й полк. У Сторожинці, за 25 км від Чернівців, проходив навчання. Його, як запевняє пані Надія, мали брати в Рівне на полігон, але несподівано вивезли в Луганськ, де той перебуває вже понад два місяці. Їм пообіцяли, що відбудуть 45 днів, а потім замінять. Але не замінили. Коли збіг термін, матері збунтувалися.
"Ще буде Майдан! Але Майдан з мам! Мами всієї України, повстаньте!" — закликає пані Надія. Вона не вірить, що держава не може провести ротацію, і з обуренням описує той Майдан, який минулого тижня побачила на власні очі в Києві: напівоголені дужі мужлани напідпитку тиняються Хрещатиком і бавляться у лицарів патиками. До неї долучилося ще з десяток жінок, яким рве серце несправедливість.
— Так, наші діти герої, але не треба, щоб посмертно, — чується чиєсь наполегливе прохання.
Біля військової частини упродовж дня не припиняються суперечки. Плачуть і голосять, зриваються на кожного старшого за званням у формі, щойно той вийде на ґанок. Розсварилися навіть між собою:
— Ми не хочемо, щоб наших відправляли туди!
— Як не хочете?! А ким же тоді замінять наших?!
Дістається й кореспондентам. Мене теж просять показати документи. У цьому вирі розпачу й гніву тільки маленька білява дівчинка зберігає спокій, безтурботно заплітаючи косу своєму іграшковому єдинорогу з фіолетовою гривою, — видно, слухняна дитина. Коло неї сидить літня жінка, витирає хустинкою сльози і тулить до грудей безнадійний мобільний телефон:
— Не відповідає.
Як ніхто не хоче
Смаглявого, високого й усміхненого юнака Владислава Панасюка завтра мають відправити у Бердянськ. Запевняє, що для нього і його товаришів це стало новиною:
— Нам обіцяли, що ми лишимося в області. Те, що ми пройшли, важко назвати підготовкою. Всього десять днів були на полігоні, трошки постріляли. Так швидко не готують для таких дій.
Їхати юнак відмовляється. Що буде далі, не знає.
— Погрожують прокуратурою. Зараз приймуть заяву, а далі побачимо.
Владиславові світить в'язниця. У цьому мене запевняє майор Вадим Слюсарчук, заступник командира частини по роботі з особовим складом. Чоловік має стомлений вигляд і, схоже, те, що каже мені, повторював уже неодноразово:
— Примусом відправили? Так, згоден. Є стаття 402 Кримінального кодексу України — "Непокора". Якщо військовослужбовець відкрито відмовляється виконувати наказ, ми пишемо рапорт у прокуратуру. Тоді він уже не військовослужбовець, він має сидіти в тюрмі — від 5 до 15 років. Стаття 403 — "Невиконання наказу", стаття 404 — "Опір начальнику". Кожна з них передбачає ув'язнення. Він зрадник!
Майор не схильний до сентиментів:
— Ось уявіть: є тисяча чоловіків, та кажеш їм: "Хлопці, треба їхати захищати народ України в Луганську область". А вони: "Чуєш, майор, що ти мені розказуєш? Я хочу сьогодні йти до дівчини, а завтра — до коханки, а післязавтра маю копати картоплю бабці… Хай хто хоче, той і їде". Отак уся тисяча розвернулася б і пішла, якби не було цього закону.
Намагаюся дізнатися в нього, чому відправляють недосвідчених. Майор обурюється — він упевнений, що тижня на підготовку достатньо, тим більше для контрактників. Але зізнається, що бронежилетів для бійців немає, а про якість тих, які закуповує місцеве населення, не знає.
— Зате я знаю, чого туди мої хлопці їдуть. Щоб з тих областей не розтеклося все по всій Україні. Правда, я проти того, щоб наші прикривали тих, хто звідтіля втікає сюди і напивається з горя. Тих не треба випускати.
Війна є війна
Політолог і викладач Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича Ігор Буркут вважає, що емоції в цій ситуації можуть зіграти не на користь українцям.
— Так, я повністю на боці матерів, які вимагають людських стосунків між командуванням і рядовими солдатами. Але солдати повинні воювати — війна є війна. Так, це боляче — в мене самого син призовного віку. Уявімо, ви забрали свого сина, щоб його не вбили під Луганськом. Але мине час, і ці вбивці прийдуть у Чернівці. Тільки ті, хто там, може їх зупинити.
Пан Ігор припускає, що акції протесту могли бути сплановані й проведені тими, хто працює на Росію. Адже аналогічні були на сході України — тоді жінки перекривали шлях українській армії, блокували військові частини. Що тепер на Буковині? П'ять місць відразу — і весь регіон паралізовано: біля мостів через Дністер, які ведуть, на Схід України, в селі Мамаївці, де стратегічна розвідка, дороги на Івано-Франківськ, Тернопіль.
— Я не вірю, що сільські жіночки самі могли до цього додуматися. Вони заблокували виїзд з військової частини, не даючи солдатам можливості виїхати на полігон. У казармах колишнього 300-го полку створено батальйон територіальної оборони. І саме цей батальйон призначений для захисту самої області. Його не можна нікуди відсилати. А хтось матерям солдатів, які служать у цьому батальйоні, повідомив, що їхніх дітей посилають на схід. І вони були серед тих, хто блокував 300-й. Я не бачу тут випадковостей. Я бачу дуже погану роботу нашої контррозвідки.
Доки Путін посилає на війну своїх пасіонаріїв, в українській армії відбувається свідомий саботаж, спрямований на її послаблення, на підрив бойового духу. На всіх рівнях у владі продовжують працювати антиукраїнські сили, для яких краще, аби система сама себе знищила. У чварах і пошуках винних губиться можливість визначити спільного ворога, об'єднатися проти нього. Цілком очевидною є необхідність підтримати сім'ї військовослужбовців. На думку пана Ігоря, цим мають займатися, зокрема, громадськість і соціальні працівники, позаяк стурбованістю і хвилюванням не зарадиш — навіть щоденні дзвінки на шкоду, бо кожен дзвінок противник фіксує і визначає джерело сигналу і його місцезнаходження.
— У чому наші біди основні? Багато людей ще не зрозуміли, що це — війна. Це не іграшки… не десь там щось відбувається. В нас є психологічна невідповідність того, що відбувається насправді, і того, що ми відчуваємо. Ми досі не налаштувалися на війну, яка триває вже не перший місяць.
Ярослава Куцай, 18 липня, "Дзеркало тижня"
