«Доки потрібна, то буду тут»: медикиня з Чернівців – про сім місяців на фронті

Старша військова медикиня з Чернівців Тетяна Таран перебуває на фронті з перших днів війни.

За сім місяців Тетяна всілякого набачилася. Вона потрапляла під численні обстріли, рятувала життя пораненим побратимам, мерзла в окопах… Але пообіцяла собі: додому повернеться тільки після перемоги. Адже розуміє, що потрібна зараз там, на фронті.

Про це йдеться у публікації "МБ" від 29 вересня, пише molbuk.ua



У липні генерал Залужний навіть відзначив медикиню почесним нагрудним знаком ІІІ ступеня "За взірцевість у військовій службі".
Раніше Тетяна Таран працювала журналісткою на радіо, телебаченні. А ще до того закінчила медичний коледж і здобула фах медсестри. Працювала також диспетчеркою на "швидкій" і часто у вільний час їздила з бригадою на виклики – набиралася медичного досвіду. Саме це, каже, їй дуже стало в пригоді тепер – уміти себе взяти в руки і не панікувати в екстрених ситуаціях.

У 2014-му році Тетяна з журналістської цікавості потрапила до батальйону поліції "Луганськ-1" і поступово втягнулася у вир військового життя.

"Спочатку я була в шоку, бо ж раніше була таким дитинчам – "маминою квіточкою". Потім мені якось "зайшов" військовий порядок. Прослужила там певний час і повернулася додому в журналістику. У 2021-му році, коли спалахнула епідемія коронавірусу, знайомий запропонував підписати контракт і піти служити в армію медикинею. Ось так я на рік опинилася в ЗСУ, але потім звільнилася, бо занедужав батько. Ну, а коли розпочалася повномасштабна війна, я не змогла своїх хлопців залишити без медика, і повернулася до них, у свою рідну батарею. Щойно президент оголосив про воєнний стан, відразу зібрала речі і приїхала", – розповідає Тетяна, з якою кореспондентка "МБ" зв’язалася телефоном.

"Розумієш, що може прилетіти – і тебе більше нема"

Ось як Таня описує свої відчуття під час першого обстрілу, під яким опинилася:

"Якось наприкінці березня тривав обстріл дві з половиною години. Кожен ворожий снаряд може поряд із тобою гупнути – і тебе нема. Я лежала і обіцяла собі: "Ну добре, я буду зранку бігати!" Потім: "Ну гаразд, народжу дитину, тільки, будь ласка, хочу жити!" Не знаєш уже, що пообіцяти, щоби просто вижити. Це страшно. І цих 2,5 години пролетіли як 10 хвилин…"

Та за сім місяців організм і психіка вже пристосувалися до жахливої дійсності довкола. Тому, коли рятує поранених чи починаються обстріли, вже не відчуває страху. "Накриває" потім.

"Я до вигляду крові ставлюся спокійно. Адже під час роботи на "швидкій" всіляке бачила. І паніки немає, коли починаються обстріли. Психіка вже прилаштувалася, але це погано. До такого не слід звикати. Бо можна занадто розслабитися і наразити себе на небезпеку. От навіть зараз дуже близько стріляють, а я займаюся буденними речами.

Хоча опісля, коли все закінчується, починаєш усвідомлювати, що могло трапитися. І так, тоді мене вже починає "теліпати". Щоби зняти тривожність, п’ю заспокійливі таблетки", – зізнається.



"Ніколи не кину своїх хлопців"

Стає прохолодно, і часто доводиться промерзати, каже Таня. При цьому, зауважує, давня хронічна хвороба не дає про себе знати. Можливо, організм "наказує" собі не хворіти, бо розуміє, що зараз не до цього.

"Ціле літо ми перебували у більш-менш нормальних умовах, у приміщенні. А тепер починаються холоди, а ми живемо в посадках, як у ромському таборі, – сміється Тетяна. – Так, буває прохолодно, кутаємося. У мене хворі нирки, і в домашніх умовах, щойно подме якийсь вітерець, я вже у лікарні. Але тут організм наче зрозумів, що нездужати не на часі, і мобілізувався. Хоча у багатьох бійців зараз почалися загострення різних хронічних хвороб. Даються взнаки стресові умови та холодний сезон".

Побратими лагідно кличуть Таню "мамою". Це через те, що вона кожного готова вислухати, підтримати, пошкодувати. Маючи ще й диплом психолога, Тетяна розуміє, наскільки це потрібно бійцям.

"Я справді усіх вислухаю, пігулку дам. Армійська медицина сувора: "На тобі анальгін, іди й не мороч голову". А я, навпаки, шкодую хлопців. Адже саме їхніми руками твориться перемога, і їм дуже складно. Тому я не можу по-командирськи гавкнути на хлопця, який і так потребує допомоги…

Ми вже тут стали однією великою сім’єю. Буває, сваримося, миримося. Але насправді стали родиною. Я знаю, що завжди можу на них покластися. Води принесуть, їсти приготують. У нас закарпатський легіон. Закарпатці дуже смачно готують, ще й мене пригощають. Якось почався обстріл. А в мене – вивих руки. Я взяла бронежилет, і тут у мене рука "випала". То хлопці, замість того, щоби рятуватися, бігали довкола мене. Хоча це я як медик мала б довкола них бігати. Але поки руку не вправила, ми не втекли з-під обстрілу. І я хлопцям за це дуже вдячна, що вони мене не кинули. Так само і я їх ніколи не кину…"

"Життя поділилося на "до" і "після"

Зізнається, що дуже важко когось втрачати.

"Якось, саме на мій день народження, прийшли нові хлопці, я ще не встигла з ними познайомитися. Відбувся "приліт" – і вони обидвоє загинули… Один із Харкова, інший – із Бучі. Вони так багато пережили, приїхали на війну і в перший же день загинули. Це просто страшно. Коли починаємо про це говорити, у всіх просто сльози на очах. Ну як так?!"

Загалом, провадить медикиня, кожен момент життя на передовій цінується у стократ більше. Радієш будь-якій дрібниці.

"Прості моменти викликають гострі емоції. До прикладу, ти можеш заплакати через те, що метелик полетів…"



А от усі ті клопоти, якими переймалася у звичайному житті, зараз видаються такими буденними, незначними.

"Життя реально поділилося на "до" і "після". Зараз колишні проблеми видаються смішними. Пригадую свої репортажі про якісь політичні чвари у Чернівцях, ще щось… Зараз розумієш, яка це все дурниця. Бо саме тут, на фронті, руками наших хлопців, твориться історія сучасної України".

Зараз підрозділ, в якому служить Тетяна, перейшов у контрнаступ. І це, каже дівчина, просто незабутні емоції.

"Від лютого ми перебували в обороні. І коли почався наступ, мене охопила ейфорія. Це було дуже потужно! Я сповна відчула нашу силу та лють. Так, ми маємо втрати, великі втрати… Але така ціна перемоги… Справді, за сім місяців без ротації ми всі втомилися. Хочеться простих буденних речей: прийняти гарячу ванну, піти з подругами в кафе… Але розумію, що виходу немає. Ми мусимо відстояти Україну. Поки потрібна тут, я буду тут…"



Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber |