Після виходу "Буковини" до 1/8 фіналу Кубка України з футболу тренер футбольної команди Вадим Заяць став у наших краях ледь не героєм.
Про смішне й сумне в житті команди, дружину тренера, яка розбирається у футболі не гірше за професіоналів, а також коли плачуть футболісти – в інтерв’ю з паном Вадимом.
– Ви – нетиповий футболіст, не в образу іншим – закінчили школу майже лише на п’ятірки…
– Те, що школу №33 я закінчив майже лише на п’ятірки, є винятком для футболіста. Легко давалося навчання. Хоча вже з п’яти років я займався футболом у тренера Юрія Лєпєстова. Батько працював начальником поштового вагона, мати – вихователем у дитячому садку. Тато, який грав у футбол як любитель, з народження привчав нас з братом до спорту: взимку – лижі, влітку – пробіжки о 06.00 і обливання холодною водою.
Закінчив комерційний технікум, потім Запорізький університет.
– То той анекдот, що у батька було три сини, два нормальних, а третій – футболіст – неправда?
– Я завжди знав, що потрібно вчитися. Завдяки батькам зрозумів, що усього слід самому досягти. Потрібен характер і мета. Про мене не можна сказати, що дитиною був якимось надзвичайним і виросла зірка. Можливо, нескромно, але мене зробив мій характер.
– Коли прийшли в команду 2010 року, виглядала вона сумно…
– Професійний підхід відсутній був. Біда. Були випадкові люди, яким престижно було потрапити в "Буковину", розповідати потім різні казки, з уболівальниками спілкуватися. Нині більш-менш залишилися люди, які відповідають сучасним вимогами футболу. З іншими попрощалися. Нині смішно, а тоді було не до сміху. Офіційний матч, приїжджаємо, і з’ясовується, що людина забула покласти форму в сумку. І за 30 хвилин до матчу починаємо клеїти з лейкопластиру цифри на футболки… Нині ситуація виправилася. Я кажу гравцям, що вони повинні мати мету – Прем’єр-ліга, тоді будуть і успіхи.
Повний текст інтерв’ю з тренером "Буковини" читайте у газеті "Молодий буковинець" за 29 вересня.
