Легендарний спецпризначенець «Конан» виявився родом із Буковини

Спецпризначенець на позивний "Конан" став уже легендою. Під час виконання операції в Чорному морі він опинився за бортом. 14 годин пробув один у відкритому морі, під носом у ворога, без розуміння, куди рухатись і коли буде допомога.

Виявилося, що "Конан" родом із Буковини.

Про це стало відомо із допису голови Чернівецької облради Олексія Бойка, пише molbuk.ua



"Легендарний "Конан". Той самий спецпризначенець підрозділу "Артан" ГУР МО України, який провів 14 годин у відкритому морі.
Військова операція в акваторії Чорного моря відбувалася всередині серпня. Українських воїнів обстрілювала ворожа авіація і під час одного з маневрів "Конан" випав з човна. На той момент він перебував за 130 кілометрів від берега. Каже, були моменти, коли не знав – здатися, чи боротися за життя.

Один проти течії, під палючим сонцем і неподалік від підступного ворога він вижив, бо дуже хотів побачити дружину та маленького сина і вірив у своїх побратимів, які повернулися за ним.

Честь і слава воїнам, які нині пишуть історію! Наш земляк "Конан" буде представлений до нагороди "За заслуги перед Буковиною", - повідомив Олексій Бойко та опублікував фото з захисником.





Про випадок, що трапився з ним, дізналися з уст самого бійця журналісти видання "УП". Далі - передрук матеріалу "УП".

Людина, яка любить життя

Я простий хлопець, який виріс у селі. Я військовослужбовець, який любить свою роботу. І, як виявилося, я людина, що дуже любить життя.

До того, як потрапити в батальйон ГУР "Артан", я постійно мав справу зі зброєю: працював у поліції, особистій охороні, був у русі опору, а тепер на службі. Хоча за професією я фітнес-тренер. Коли почалося повномасштабне вторгнення, 26 лютого я вже вступив до лав ЗСУ. Сам прийшов.

У середині серпня ми проводили спецоперацію в акваторії Чорного моря.

Була приблизно 08:30 вечора, коли наш човен почала обстрілювати російська СУшка (бомбардувальник Су-24 – УП). Ці літаки постійно кружляли над морем, патрулювали зранку до вечора.

Ми почали маневрувати. І під час одного з маневрів наш боєць застосував ПЗРК "Стінгер" і пошкодив той літак. Він відійшов від нас та попрямував до найближчого аеродрому.

Заходила ніч, ми дійшли до цілі та взялися до роботи.

Коли поверталися назад, вже була 5-та ранку. Десь за 30 кілометрів від місця першого бою надійшла команда "Повітря!". Знову ворожий літак вийшов на нас і почав обстрілювати з автоматичної гармати набоями 30-го калібру.

Зазвичай СУшка випускала кілька черг, розверталася і йшла на нове коло, аж доки не вистрілювала весь боєкомплект. А потім з'являлася нова. Також знаю, що пілот робив запит до командування, щоб ударити по нас керованою ракетою. Але йому, дякувати Богу, не дозволили. Інакше б з вами зараз ніхто не розмовляв.

Ми стріляли у відповідь. Але свої боєприпаси до ПЗРК наші хлопці використали ще ввечері, коли вдалося підбити ворожу СУшку.

Нам пощастило, що в нас був дуже хороший шкіпер, який не розгубився і почав виводити нас із зони обстрілу.

І в одному з маневрів, коли наш човен уходив від вогню ворога, я опинився за бортом.

Я важу 120 кілограмів без екіпірування, з екіпіруванням було би десь ще плюс 30. Але за 20 хвилин до того, як я мав випасти, мені чомусь стало неспокійно. І я стягнув все: каску, бронежилет, РПС, відклав зброю. На мені був водолазний термокостюм і я надягнув рятувальний жилет. Якось на серце лягло, що треба це зробити.

І через 20 хвилин я – у воді.

До берега в той момент було порядка 130 кілометрів.

"Весь час я плив проти течії"

Якою була моя перша емоція? Звісно, це паніка. До берега дуже далеко, а під тобою велика глибина.

Мої побратими хотіли забрати мене. Але ворожий літак продовжував нас обстрілювати. І тоді я почав їм махати та кричати, щоб вони уходили від мене. Тому що я прекрасно розумів, що екіпаж човна, а це 13 людей – більш дорогоцінний, ніж я один. А з жилетом я міг деякий час протриматися на воді.

Пізніше я дізнався, що нашого човна таки пошкодили. І, зокрема, тому було вирішено відступити: човен пробито, а це загрожує життю хлопців.

Я не знав, що буде далі, але в мене був єдиний орієнтир – одна з газовидобувних вишок, яка постійно горить. Її дуже хорошо було видно і в день, і вночі. Вже потім побратими сказали мені, що від місця мого падіння до вишки було десь 20 кілометрів.

Я зрозумів, що мені треба зібратися з думками і налаштуватися на те, що за мною через годину точно ніхто не підійде, тому що літаки продовжували літати над нами. Для них я був дуже маленькою ціллю, а от підплисти до мене човну вони не давали.

І я поплив до вишки, що горіла.

Хвиль не було, а от течія була дуже сильною. Вона постійно зносила мене то назад, то вліво, то вправо. Виходить, весь цей час я плив проти течії. Я не зупинявся ні на хвилину, тому що в цьому разі вона відносила б мене далі і далі від мого орієнтира.

Мені приходилося постійно бути в русі.

Я плив.

"Постійна була боротьба в думках: здатися чи не здатися?"

Плавати я навчився в шість років у ставку в селі, куди потайки від батьків пішов разом із друзями. Пам'ятаю, як почав тоді тонути. Допомогти не було кому, тож почав сам потихеньку-помаленьку гребти до берега.

Я за знаком зодіаку – риби, тож вода – це моя стихія. І нинішня моя історія це довела. Проте плавання ніколи не було моєю сильною стороною: відпливаючи метрів на сто від берега, я вже відчував втому, з'являлася задишка. Адже при вазі 120 кілограмів не так легко плавати, бігати. М'язи постійно хочуть кисню.

Раніше, коли просто плавав у морі чи на річці й не відчував під собою дна, з'являлася невпевненість. Але зараз піді мною були сотні метрів води, та я старався не брати цього в голову.

Збираєшся з силами – і ще один ривок. Бо жити дуже хочеться, розумієте?

Думки були різні, чесно. Думав, може, мене ніхто не шукає, бо нікого не бачив на орієнтирі. А можливо, шукають, та не можуть знайти. Постійна була боротьба в думках: здатися чи не здатися?

Але здоровий глузд говорив, що треба плисти далі. Я все ж таки сподівався, що мої хлопці мене шукають, і знав, що мій командир Віктор Вікторович (Торкотюк – УП) зробить все для того, щоб мене витягнути. І я не помилявся, це справді людина з великої букви.

Ще ривок, кажеш ти собі. І думаєш про життя, про родину. Було дуже важко морально думати, що моєму синові за місяць виповниться рік, а ти не знаєш, чи виживеш, чи побачиш ще його.

Годинника в мене не було, орієнтуватися я міг хіба за сонцем. В якийсь момент почалися галюцинації: спека, зневоднення, стомленість. Я подумав, що попереду лодка. І тільки з часом зрозумів, що це та сама вишка. І десь в районі 4-5-ої години дня я до неї доплив.

Я не міг підпливти до неї впритик, бо дуже сильний жар. Вона горить газом, і язик полум'я там дуже сильний. Навіть коли ти від неї за 100 метрів, таке відчуття, що над тобою літає ворожий літак – настільки голосно. Через таку температуру я боявся, щоб жилет не поплавився.

Течія стала ще сильніше, і мене почало відносити назад. Так було декілька разів. Мене відносило десь на метрів 400, і я знов плив до вишки.

Здається: що там – 400 метрів?! Але коли ти вже проплавав більше десяти годин і відчуваєш, що сили тебе покидають…

Коли мене відкинуло в четвертий раз, я вибився із сил. Було дуже сильне зневоднення, тому що я дуже багато напився солоної води. Постійна жара. Дуже хотілося спати.

І я розвернувся на спину і заснув.

"Я буду жити!"

Коли я прокинувся, течія відкинула мене від вишки, і довелося ще раз до неї плисти.

Почав спускати жилет – звісно, стільки годин на сонці!

До того ж я розумію, що скоро ніч, а значить, навряд чи пошукова група зможе мене знайти.

В якийсь момент відчув щось таке на нозі, з пазурами. Обертаюся – а на мені чайка сидить, і ще кілька наді мною кружляють. До речі, з "Байрактару", який підняли на мої пошуки, теж побачили тепловий слід від птахів. Так і передавали, що є об'єкт, який пливе в сторону Одеси, і "катає на собі" сім чайок.

І в якийсь момент я помітив корабель.

Це могла бути моя пошукова група. Але була і думка, що це може бути корабель ворога, який під прикриттям авіації вийшов у відкрите море і шукає нас.

Потім пролетів ворожий літак і декілька разів обстріляв корабель, який йшов у мій бік. Значить, наші. Але судно розвернулося і пішло в іншому напрямку.

Коли я помітив, що корабель від мене відходить, це додало мені сили. Я знав, що може є хтось поряд, що мене шукають, і я поплив далі.

Я плив, плив і побачив хвилі води, що наближалися. Я подумав, що це ворог. Що це російський десант до мене пливе.

Це була маленька лодка. І коли я побачив на човні прапор України, моїй радості не було меж. Це хлопці, мої хлопці, мої побратими, які через "Байрактар" натрапили на мій слід!

Все, мене знайшли, я буду жити!

Думаю, що я проплив десь 20-25 кілометрів. Самому цікаво, скільки точно.

Мене підняли на човен. Звісно, я кинувся їх усіх обіймати. Наш лікар, бойовий медик, каже: "Все має бути за правилами. Немає часу обійматися, треба скидати жилет, скидати гідрокостюм". Далі – термоковдра і крапельниці. Моя температура була 35,5, плюс сильне зневоднення.

Впевненість у своїх побратимах відчувається завжди: від початку до завершення будь-якої операції, бо це як один організм, одна команда.

Наш командир батальйону не тільки відправив пошукову групу у відкрите море, але ще й "Байрактар" підняв і рятувальний корабель задіяв. Тож цього разу це була командна робота: і нашого підрозділу, і ВМС, і групи Тимура.

На землі

Я був у човні, але операція ще не завершилася. Потрібно було успішно відступити на безпечну територію.

Ми попливли в сторону другої вишки, ближче до суходолу. Коли зайшли за неї, в небі знову з'явився ворожий літак. Ми причаїлися. Він випустив керовану ракету по Зміїному. Коли небо стало чистим, ми рушили далі.

Близько опівночі я нарешті ступив на землю. Зійшов із човна самотужки, на своїх двох.

Після крапельниць сили повернулися. Я почувався добре, міг самостійно ходити, говорити, ясно мислити. Все вже було добре. Температура піднялася до нормальної: 36,2, а потім, уже коли лежав у швидкій, до 36,6.

За порадою лікаря воду пив маленькими дозами і маленькими ковтками. Апетиту не було навіть на наступний день – хотілося лише яблук і солодкої води.

Я коли плив, дивився на ту вишку, і так хотів фруктів і пепсі! Зараз я вже випив, напевне, літрів із двадцять тієї пепсі.

Перше, що зробив, відчувши під ногами тверду землю, написав повідомлення дружині, бо довго не виходив на зв'язок. Написав, що усе добре, живий-здоровий, повернувся із завдання.

Але про те, що сталося, досі їй не розповів. Я заходив здалеку, запитував: "Чула про таку історію? Як думаєш, як же він плив, що в нього в той час у голові було?". Дружина відповідає: "Мабуть, він дуже сильно жити хотів".

А я їй: "Так, він дуже хотів жити".

Справжній Конан

Я вже казав, скільки важу. Я ніколи не був маленьким хлопчиком. І так повелося, коли треба було щось важке зробити, казали: "Давай, Конан!". Так цей позивний і закріпився. Але тепер хлопці говорять: "Ти і є справжній Конан, а не той, що у фільмі ("Конан-варвар" – фільм 1982 року з Арнольдом Шварценеггером – УП)". Але я не варвар, тому що не жорстокий.

Я постійно у спорті. Навіть зараз, коли є можливість позайматися в залі чи побігати, завжди нею користуюся. Фізична форма і вміння правильно себе налаштувати психологічно дуже мені допомогли.

Взагалі в "Артані" більшість бійців – спортсмени. Є серед них чемпіони України і навіть чемпіони світу з різних видів єдиноборств.

Я сам майстер спорту з панкратіону (це бойове мистецтво, яке походить зі Стародавньої Греції, суміш боротьби і кулачного бою – УП) і паверліфтингу (силове триборство – присідання зі штангою, жим лежачи, тяга станова – УП). Вигравав чемпіонати. Також я займався богатирським багатоборством (або силовим екстримом, як його ще називають) – і тут посідав призові місця в змаганнях.

Я дякую Богу, що надав мені сил! Я віруюча людина. Для мене важлива молитва і сила молитви. Розумієте, я плив 14 годин, і в мене не було крепатури. Тобто судороги мене не мучили, мені було легко плисти. Просто стомленість була з часом.

А на другий день, коли я в лікарні прокинувся, я не відчував болі ні в м'язах, ні у зв'язках, ні в чому.

Я щасливий, що тепер можу розповісти вам все це. Про себе, про побратимів, про батальйон, про командира. Я їм всім дуже вдячний.

І тепер наскільки зможу, настільки буду старатися донести свою історію іншим людям.

З якою метою? Щоб вони не здавалися.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram