За три роки чернівчанка Єлізавета Зеленько втратила двох синів. У 2019-му році помер старший син Петро. А у листопаді цього року на фронті загинув молодший Степан…Братів поховали поряд, адже вони з дитинства були нерозлийвода.

Про це йдеться у публікації "МБ" від 15 грудня, пише molbuk.ua



Ми зустрілися з Єлізаветою Михайлівною в одній із кав’ярень міста. Разом із нею – чоловік Олег Павзюк, який став для її синів другим батьком. Мати саме перед цим навідувалася на могили дітей.



Зізнається, що говорити важко. Проте хоче розповісти про своїх синів людям, щоби про них пам’ятали й усвідомлювали, яку величезну жертву платять українці за власну свободу.



"Ніколи не скаржився"

"Синочки народилися майже один за одним: Петрик у 1986 році, Степан – 1988-му, – розповідає пані Єлізавета. – У мене дуже хороші діти. У них було поняття порядності, людяності. Якщо й сварилися між собою, то дуже рідко. Петрик більш м’який, Степан трохи задерикуватий. Але старший брат був для нього величезним авторитетом. Вони були дуже дружні. Пригадую, маленьким Степан щось утнув, і, як покарання, не пускала його гуляти на вулицю. То Петро залишався з ним удома. "Я зі Стьопою посиджу", – відповідав.


На фото: Петро та Степан Зеленьки

Вони все робили разом. Ходили в гори, на народні танці, розробляли сценарії для шкільних свят. Дуже активні, всюди їх було повно. Мали багато друзів. Я завжди в усіх гарних справах підтримувала синів. Тому вони мене сприймали не просто як маму, а і як подругу. Довіряли й дослухалися…"

Петро цікавився історією України, багато читав, дуже любив свою країну.

"Для нього Україна – понад усе, він її обожнював. І меншому братові радив учитися, читати. Казав: "Турку, це треба знати!" – усміхається пані Єлізавета.


На фото: Петро Зеленько

Брав участь у двох Майданах. З початком війни у 2014-му році волонтерив, привозив бійцям на передову продукти та все необхідне. Хоча не любив, коли його називали волонтером. Казав: "Волонтери збирають постійно, а я – по можливості".

Під час однієї з таких поїздок потрапив під обстріл і був контужений. Відтоді у Петра почалися серйозні проблеми зі здоров’ям. Та, попри це, він рвався на фронт. Його призвали у 2015-му році, проте на передову, як мріяв, так і не потрапив. Два крововиливи, відтак тривале лікування, потім – цукровий діабет, проблеми з судинами…

Петро схуднув більш ніж на 30 кілограмів. Та все одно тримався і ніколи не скаржився. А про те, щоби звільнитися з військової служби, навіть чути не хотів. Був переконаний: оце ще трохи підлікується – і на фронт. Утім, не судилося: раптово розвинувся тромбофлебіт легень, температура різко підвищилася до 40. Врешті виснажений тривалими хворобами організм не витримав. У жовтні 2019 року Петра Зеленька не стало…


На фото: Петро Зеленько

"Наче пів серця вирвали"

"Петрик дуже любив життя, – втирає сльози мати. – Коли вкотре потрапив до лікарні, був ризик, що втратить ногу. Та він опирався хворобі і таки вийшов із лікарні на своїх двох, хоч і з паличкою. Йому тоді аплодувала вся лікарня… Не падав духом, казав: "Нічого, головне, що я став на ноги. Мамо, мені ж лише 33. Я ще наберуся сил і багато чого встигну…" Лікарі мені потім розповіли, що син терпів страшні болі. Я була вражена. Адже він ніколи не скаржився!…"

Щодо Степана, то він із дитинства мріяв стати кухарем.


На фото: Степан Зеленько

І поступово, але впевнено йшов до своєї мрії. Вступив до університету харчових технологій у Києві, брав участь у всіх кулінарних конкурсах.



В одному зі столичних ресторанів належно оцінили його майстерність і запросили на роботу.



Здавалося б, усе складалося якнайкраще. Степан перевівся на заочне навчання, хотів піти працювати, скласти гроші на квартиру в Києві й одружитися з коханою, з якою зустрічався вже два роки. Проте плани змінилися. Пара вирішила одружитися і жити в рідних Чернівцях. Народилася донечка Сашка.



На жаль, спільне життя не склалося. Але Степан постійно спілкувався з донькою, яку обожнював.



Початок війни застав Степана на Житомирщині. Він допомагав теробороні. У липні повернувся до Чернівців, а вже через місяць його призвали до війська.



"Повернуся з війни – буду вчити історію України"

30 серпня він прийшов на комісію у військкомат, а вже другого вересня був на полігоні. Потім його та ще кілька десятків хлопців відправили у Велику Британію на навчання на п’ять тижнів. Приїхав звідти дуже задоволений.



На один день навідався до Чернівців провідати в лікарні бабусю. Казав: "Коли повернуся з війни, перечитаю всі Петрикові книжки. Буду вчити історію України".

Степана та його побратимів відправили на межу Харківщини та Луганщини. Навіть там у вільний від виконання бойових завдань час чоловік займався улюбленою справою – кулінарією. Готував товаришам пресмачні страви.

"Розповідав: "Мамо, у нас тут стільки їжі: м’ясо, сир, мандарини, ананаси. Реально є все! От завтра вихідний, то наготую хлопцям їсти. А то вони все "Мівіну" запарюють. Я їх сварю: "Що ви робите! Дивіться, яка їжа! Клондайк! Лише готувати!" – згадує пані Єлізавета.

Під час останньої розмови син попросив матір не хвилюватися. Мовляв, іде на завдання, кілька днів його не буде на зв’язку. Звідти він так і не повернувся…



"На четвертий день мовчанки зателефонував командир бригади: "Стьопка мене попросив відправити вам речі". Кажу: "Гаразд, а що, він не може сам?" І тоді командир відповів: "Лізонько, тримайтеся. Мені дуже шкода, що це саме я маю вам сказати. Степан та його товариш, прикриваючи відхід групи, загинули миттєво від прямого влучання снаряда"… Далі я вже нічого не чула, кинула слухавку, перед очима все попливло… Мої синочки, Боже мій, – мати втирає сльози і через хвилину додає. – Мене часто запитують, нащо я їх туди пустила. Це настільки боляче, що у відповідь я вже не можу стриматися і грублю. Бо ті, хто запитують, невже не розуміють, що це не так просто – втримати вдома двох дорослих хлопців?! Але, попри все, мої діти прожили дуже гарне життя… Багато чого встигли зробити. На жаль, якось дуже швидко вони жили…"



Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber |