Чернівчанин Сергій Дьомін колекціонує історії про любов. Вони не вигадані, а реальні.
Пропонуємо цикл життєвих історій "Хто вчить нас любити".
– Усе життя я замислювався: чому ми любимо по-різному? Живемо в одній країні, в одному місті, а любимо кожен по-своєму? – говорить Сергій Дьомін. – І книги у нас однакові, і фільми дивимося ті самі. А наші долі відрізняються так, ніби ми з різних планет...
І одного разу я усвідомив: вчителями наших незміцнілих душ є матері і батьки, бабусі й дідусі, сусіди та співробітники. Саме вони своїми вчинками, часто незрозумілими, вчать нас любити. Або ж не любити... Іншими словами: подивіться, хто людину оточував із дитинства, і ви зрозумієте, як вона буде любити інших.
Історія 1. Пожежа
У моєму під’їзді на моєму поверсі живе пара – він і вона. Їм вже років під 60. Я знаю їх вже років 13. Живуть добре, люблять гостей. Вона була красива в молодості. Він був теж дуже цікавим. Та й, по-моєму, таким і залишився. (У них – прекрасний син, мій товариш.)
Але щось закралося в їхні стосунки. Вона трохи "пиляє" його. Не злісно, якось по-доброму. Він же – попиває гірку. Але дивляться вони ще одне на одного з обожнюванням.
І ось одного разу...
"У нас в квартирі пожежа"
Це було приблизно шість років тому. Неділя, ранній ранок. Шість – о пів на сьому ранку. Я засидівся за комп’ютером до глибокої ночі (таке колись було часто). Аж раптом – тихий стукіт у двері. Я не смикаюсь. Просто чекаю. Думаю, постоять перед дверима і підуть. Ну, що за справи – адже так рано!!!
Стукіт повторюється сильніше. Перед очима – мій сплячий син у ліжечку. Зараз його розбудять. Стукіт – ще наполегливіший! Кидаюся до дверей з однією думкою: зараз покажу їм, де раки зимують! Відчиняю двері і бачу: стоїть він. "Сергію, дай мені, будь ласка, відро води" – ???? Я, стримуючи гарчання, виношу йому відро води. Сусід бере його і йде до себе в квартиру (яка на моєму ж поверсі). Тільки зачиняю двері, вже думаю, що лягаю спати, як знову – стукіт у двері!!!
"Сергію, ще води, будь ласка!" Я мало що розумію, але виношу ще відро і нарешті запитую: "Дядя Вова, що трапилося?" Він: "Тільки спокійно, Сергію, у нас в квартирі – пожежа!"
Я вискочив із квартири в одних трусах. Відчинив двері в його квартиру. Там було димно і страшно. У коридорі густий дим, крізь який виринають величезні язики полум’я. Сусід підходить до полум’я, особливо не наближаючись і змахує відром у бік вогню. Але ця вода – крапля в морі. Вода з відра мчить у полум’я і ... зникає.
Я лечу додому і піднімаю сплячих рідних. Буджу їх і виводжу. Мама, дружина, син однорічний на руках. Виходимо на вулицю. Летить пожежна машина.
Пожежники залили без розбору все піною і водою. Вся кімната і коридор сусіда згоріли дотла. Загалом, доки я і він гасили пожежу, а потім приїхали пожежники, по сходах у під’їзді, важко дихаючи, піднялася вона. Вигляд її був замучений.
Він і вона коротко переговорили про щось. Він підійшов до мене і сказав: "Сергію, мені більше нікого попросити. Потрібна твоя допомога, щоби все обгоріле винести". Ми почали виносити. Мама моя залишилася із сусідкою в квартирі – вичищати, прибирати. Всю штукатурку довелося потім відбивати. Килими на стінах перетворилися на чорні рулони. Телевізор вибухнув.
Наступного ранку подарував квіти
Працюємо без передиху кілька годин. І лише одного разу він зупинився. Важко дихаючи і дивлячись убік, сказав мені докірливо: "Ну, як вона могла забути праску? Попрасувала, вимкнула з розетки, а потім поставила її на диван. І пішла! А праска перекинулася, диван і загорівся від гарячого! Ми ж так довго збирали гроші на меблі…" І все. А вона під час прибирання говорила моїй мамі: "Він мене вб’є. Адже це все через мене!"
Наступного дня ми дізналися продовження від неї.
Він, коли вони залишилися удвох, підійшов. Вона аж заплющила очі. Чекала, що він почне лаятися. Та він сказав: "Знаєш, коли я увійшов до квартири, побачив, що все горить, мені було страшно. І я так сильно злякався! Злякався, що якби на моєму місці опинилася ти, то розгубилася б і могла загинути! І як би я тоді жив без тебе?!" І заплакав…
Наступного ранку він подарував їй квіти. Вона зніяковіла, боялася підняти очі на нього і лише тихо запитала: " Це що? Це мені – за пожежу?" Він докірливо подивився на неї і промовив: "Ну от. Ти знову все забула. Сьогодні ж 35 років нашого весілля!"
Ось така історія – нібито про пожежу, але насправді про любов. (Записала Л. Токарюк)
Продовження реальних історій "Хто вчить нас любити" читайте в наступних числах "МБ".
