Пані Наталія підходить до Сергійка, поправляє ковдру та гладить його по голові. Хлопчик спить. Його ліжко – біля вікна. На вікні – блакитні штори. На сірій стіні наліплені метелики білого кольору. Поруч із ліжечком – велике м’яке крісло, а навпроти – монітор. На ньому висвічуються показники сатурації, тиску та кількості серцевих ударів у дитини. Сергійко під’єднаний до апарата штучної вентиляції легень...
Рік тому хлопчик грався біля водойми зі своїм другом. Раптом друг Сергійка почав тонути. Хлопчик, не зволікаючи, почав рятувати товариша. Та… сам пішов на дно. П’ятнадцять хвилин під водою. Ще п’ятнадцять хвилин реанімаційних заходів. Медикам вдалося врятувати життя дитини. Однак мозок Сергійка вже почав відмирати. До цієї трагедії дитина була цілком здоровою. Сергій любив спорт, займався карате… Та нині хлопчик разом із мамою живе у паліативному відділенні хоспісу "Дім метеликів" "Міста Добра" в Чернівцях.
Біля кожного ліжка – монітор спостереження
Тут лікуються дітки з найважчими діагнозами: неврологічними порушеннями, множинними вродженими вадами, посттравматичними ушкодженнями, які призводять до незворотних наслідків. У відділенні за дітками цілодобово доглядає медичний персонал. Харчується малеча лише ентеральним методом (через зонд, – авт).
– На першому поверсі паліативного відділення з ліжками респіраторної підтримки є дев’ять діток. У них найважчий стан. Біля кожної дитини встановлено монітор спостереження. Персонал цілодобово контролює життєві показники. Також біля кожного – апарат штучної вентиляції легень.
Тут лежать і дітки, які до певного часу були цілком здоровими. Як, наприклад, Володимир. Дитина до двох місяців була здоровою. До Чернівців його привезли з Миколаєва…
Сталося так, що в сусідній будинок прилетіла ракета – і дитину придушило стіною. Як наслідок, перелом основи черепа, множинні гематоми.
Зараз Володимир не бачить, лише чує та реагує на больові подразники. На жаль, динаміка негативна.
– Працюючи лікарем у такому відділенні найважче – це відпускати дітей… У реанімаційних відділеннях, попри динаміку – позитивну чи негативну – пацієнти перебувають недовго. А в нас маленькі пацієнти перебувають тривалий час. Як би ми не хотіли, але завжди до них прив’язуємося. І коли дитина вирішує від нас піти, це дуже важко, – каже тремтячим голосом завідувачка паліативного відділення хоспісу "Дім метеликів" Наталія ПОПАДЮК.
Дізнавшись діагноз, мама відмовилася від дитини
У "Домі метеликів" є ще й другий поверх, де живуть і лікуються дітки. В ігровій кімнаті в дитячому кріслі сидить дівчинка. Одягнена у яскраво-рожеву кофтинку та світло фіолетові штанці. Кучеряве волосся охайно зібране у хвостик. Почувши голос медичного директора, усміхається. Це Софійка. Дівчинці три з половиною роки. У неї діагностували енцефаліт і менінгіт. Рідна мати Софії від неї відмовилася.
За словами медичного директора Дениса КОЛЮБАКІНА, з дівчинкою працюють логопеди. Вона все бачить і розуміє.
– Такі дітки потребують постійних обіймів і ласки. Вони відчувають своїми серцями. Хто не бачить, той відчуває на дотик. З ними працюють логопеди та реабілітологи. До кожного підхід індивідуальний. У нас є 26 діток, яких ми дуже любимо. Більшість із них – сироти. З дітками працюють няні, переодягають та гуляють у дворі. Хоча ми завжди раді й волонтерам, які готові прийти та погратися з дітьми. У нашому домі метеликів є все. Навіть своя лабораторія. Таких закладів в Україні більше немає.
Від початку війни до нас привозять діток із Миколаєва, Кривого Рогу, Запоріжжя, Одеси. Росія б’є клятими ракетами по будинках, де є діти… Доглядаючи за цими малятами, ми розуміємо, що кожне з них має свій характер та потреби, тому підлаштовуємося під кожного. Колосальну роботу виконують няні, які дбають про цих діток, як про своїх, – каже медичний директор.
Виходимо на ґанок, де грається малеча. Няня везе хлопчика в колісному кріслі. Дитина усміхається. Йдемо назустріч. Побачивши чужих людей, хлопчик відразу починає знайомитися.
– Хто ви? – запитує, підводячи очі догори.
– Я Аня, журналістка. Тебе як звати? – запитую.
– Я Іван. Шеф цього відділення, – каже хлопчик.
Побачивши мікрофон, він встає з крісла, робить кілька кроків та бере його до рук. Починає говорити. Усміхається.
Денис Колюбакін каже, що в Івана позитивна динаміка лікування.
– Іванко – це душа, серце "Дому метеликів". Це приклад того, як було і як стало. Він надійшов до нас немобільний. Також не міг говорити. Зараз хлопчик може ходити з підтримкою, розмовляє та любить вчитися. Попереду ще тривала реабілітація, але позитивна динаміка очевидна, – каже медичний директор.
"Дім метеликів" – це не просто хоспіс. У нього є душа. Тут відчується турбота та, попри складні діагнози, – життя.
У "Домі метеликів" час іде наче повільніше, але наповнено. Кожна хвилина тут важлива. Це не місце, де живе смерть. Це дім гідності, турботи та любові. Тут вчать головного – бути поруч, коли словами важко допомогти. І це доказ того, як навіть у найтемніший час людина може засвітитися зсередини й розкритися, немов той метелик — крихкий, але прекрасний. Можливо, саме в цій крихкості — наша найбільша сила.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
