Живуть під постійними обстрілами: репортаж «МБ» із прифронтової зони в Запорізькій області - фото

Поїздку до Запорізької області кілька разів переносили. Багато часу зайняв ремонт побитого автомобіля, який волонтери притягнули з передової, щоб привести до ладу і знову передати військовим 65-ї окремої механізованої бригади. Урешті, майстри таки зробили з неї цукерочку: замінили всі знищені деталі, покрили захисним пікселем, а салон напакували подарунками від небайдужих буковинців для ЗСУ.

Коли нарешті пролунав очікуваний дзвінок від волонтера зі Сторожинця Сергія Бардана із повідомленням про те, що завтра виїжджаємо, я поцікавилася, що з продуктів чи одягу можна передати від себе військовим. "Загалом усе є, – відповів Сергій, але, подумавши хвильку, додав: – Хоча розчинна кава ніколи не буде зайвою".

Виїхали 22 січня по обіді. Мікроавтобусом кермував сторожинецький підприємець Павло. Він скромно відмовлявся від іменування його волонтером. Пояснював, що просто допомагає. "Маю бус, от до мене й звернулися, щоби відвіз військовим усе необхідне", – пояснив.

Бус, окрім повного багажника подарунків, тягнув на лафеті відремонтоване авто. Це дещо вповільнювало рух. Зате машина здалеку вказувала на те, що їдуть волонтери. Тому нас не затримували на блокпостах.



Дорога – близько тисячі кілометрів: фактично, їхали з одного кінця країни в інший.

"Ось, дивіться, – Сергій відкрив на телефоні інтерактивну мапу бойових дій DeepState. – Ми прямуємо в Запорізьку область. Тут Оріхів, а у цьому так званому жолобі – село Роботине, яке наші відбили влітку в орків. Утім, аж туди їхати не будемо, бо та територія активно обстрілюється. Від лінії фронту перебуватимемо за кілометрів 15-20".

З нами також їхав Богдан – донедавна військовий. Кілька місяців тому в нього народилася третя дитина, тож звільнився зі служби. Чоловік досі не відійшов від контузії, яку отримав улітку під час обстрілу Оріхова.

"Стояв біля під’їзду, курив, – згадує. – Довкола було так чисто, зелено, затишно. На мить і забув, що перебуваю в епіцентрі бойових дій. Раптом почув характерний свист. Це летіла С-300. Навіть не встиг зреагувати…".

Богданові ще пощастило – ударною хвилею його відкинуло у підвал будинку. Відбувся кількома осколковими пораненнями та контузією. Кілька тижнів майже не чув на одне вухо. Досі турбують напади головного болю та нервовий тик. Ту мить, яка могла стати останньою, Богдан уже ніколи не зможе стерти з пам’яті.

Чоловік їде забрати авто, яке постраждало під час обстрілу Оріхова. Воно хоч і побите, та все ж на ходу. Його відремонтують на Буковині й повернуть на передову. Іншу машину, також понищену тією клятою ракетою, наші волонтери мали притягнути додому на лафеті. Її теж відновлять і віддадуть бійцям.

Компанію нам склала і сторожинчанка Валентина.

"Мої діти багато років живуть за кордоном і активно допомагають ЗСУ. Хочу на власні очі побачити, чого найбільше потребують наші військові, поговорити з ними. А відтак і дітям розповісти", – пояснила.

Дорога зайняла половину доби. Рухалися на південний схід, потроху ставало тепліше. На щастя, росіяни не змогли окупувати території, якими ми проїжджали. Тож масштабних руйнацій ми не бачили. Хоча наслідки ворожих обстрілів виднілися всюди. На поля боляче було дивитися: там, опустивши голівки, чорніли так і не зібрані соняхи.

"Стільки людської праці пропало", – зітхнула Валентина.

"Думала, хоч на старості спокійно поживу"

На кілька хвилин зупинилися в селищі Комишуваха біля храму УПЦ на честь архістратига Михаїла, якому понад сотня років. Точніше, біля його руїн: торік у великодню ніч росіяни випустили по мирному селу ракети С-300. Одна з них влучила в старовинну церкву.
Напередодні свята влада, розуміючи, що є загроза ракетної атаки росіян, закликала священнослужителів не правити нічних богослужінь у храмах й не освячувати пасок. Саме тому обійшлося без жертв, але внаслідок ракетного удару будівля храму майже повністю зруйнована.











Неподалік зустріла старшу жінку. Вона йшла, спираючись на паличку. Розговорилися.

"До того, що зараз відбувається, неможливо звикнути, – каже Надія Василівна. – Це дуже страшно. Мені скоро 87 років. Я пережила Другу світову війну. Батька репресували, маму німці розстріляли в мене на очах. Маленькою бродяжила, доки не прибилася до дитячого будинку. Там мене почали розпитувати, хто я, звідки. А я дивилася, як у цей час діти їли манну кашу, і була така голодна, що слова не могла вимовити. Врешті мені теж насипали їжі, і я за мить усе виїла, а потім заснула. Так мене вже в тому дитбудинку й залишили".



Після пережитих поневірянь Надія Василівна сподівалася хоч на схилі літ спокійно пожити. Аж тут знову війна… Ще й церкву розбили.

"Вибух був дуже гучний. Однак мене врятувало те, що я погано чую. Тому менше злякалася, ніж сусіди", – зізнається.

"Обережно, діти йдуть до школи"

В одному із сіл на нас уже чекав військовий Ігор. У своєму помешканні він облаштував своєрідний склад, куди волонтери привозять продукти, одяг та інші побутові речі, а звідти за потреби їх забирають побратими. Там ми залишили відремонтоване авто і частину гуманітарної допомоги.



Сам Ігор – із Чернігівщини, його рідне село розташоване за кілька кілометрів від російського кордону. Коли почалася окупація, чоловік із родиною виїхав на Буковину. Оселилися у Сторожинці, їх прийняв волонтер Сергій. Так чоловіки познайомилися і заприятелювали. Невдовзі Ігор пішов на війну, а Сергій взявся активно допомагати його бригаді.

"Я залишив родину в Сторожинці, а сам - воювати. Бо що не похорон, то привозять молодих хлопців. Я ж уже досить доросла людина, пожив трохи. То чого буду ховатися?" – пояснює.

Ігор додає, що 65-та бригада – це така собі збірна, тут бійці з усієї України. Є і з Чернівецької області, але менше. Утім, саме буковинці чи не найактивніше допомагають. А підтримка потрібна постійно. І не лише бійцям, а й місцевим мешканцям, які живуть у постійному очікуванні прильотів.

"На жаль, звуки вибухів для мене вже стали звичними, – сумно констатує Ігор. – Загалом усі хлопці дуже втомилися. Упродовж двох років бути на нулі, бачити кров, біль, смерть – далеко не всі це витримують. У багатьох проблеми з нервами, розлади сну… Днями познайомився з місцевими. Жінці 84 роки, перенесла інсульт. Має доньку й онуку років 14. Вони хворі й бідні. Їм нічого їсти, пити. Поділився з ними їжею, ліками. Вони не можуть виїхати. На кого залишать майно, нажите роками праці? Усе їхнє життя – тут, на цьому клаптику землі".



Чоловік зізнався: найбільше, чого хоче, – це швидше повернутися додому і забути все, як страшний сон. Та спершу треба відстояти країну. Тому поки що слід допомагати армії.

"Потрібні дрони, машини, знеболювальне, заспокійливе", – перелічує.



Поки розвантажують пакунки, проходжуся сільськими вулицями. Здавалося б, звичайне українське село. Поринути в ілюзію не дають постійні вибухи, які лунають із лінії фронту. Хоча нас розділяє більш як десяток кілометрів, ці звуки чути доволі виразно. Бачу хлопчаків років десяти, які спокійно розгулюють селом. За ними біжить котик.

"Хлопчики, вам тут не страшно, не боїтеся тих вибухів?" – запитую. "Та ні, ми вже звикли", – спокійно відповідають ті. Цікавлюся, чи ходять до школи. Відказують, що зараз навчаються онлайн. На одній із вулиць натрапляю на табличку з написом: "Обережно, діти йдуть до школи". Хочеться плакати…



Війна торкнулася всіх прифронтових населених пунктів: на одній хаті можна побачити зірваний дах, вибиті шибки, біля іншої – продірявлену осколками огорожу.

"У багатьох уже хат не залишилося"

Частину гуманітарної допомоги веземо до стабілізаційного центру на запорізькому напрямку. Саме у стабцентри спочатку доправляють поранених із передової. Уже потім – до лікарні. Тут також ще свіжі наслідки прильотів російських ракет. Дах накритий брезентом, вікна закриті мішками з піском. Назустріч виходять медсестри – приємні, милі жінки. Вони привітно усміхаються, щиро дякують за допомогу і, здається, вже нічого не бояться.



Розповідають, як кілька місяців тому неподалік прилетіла російська ракета. Один із санітарів, молодий хлопець, саме вийшов із підвалу на подвір’я. Осколки, які посипалися звідусіль, не залишили йому шансів…

Прилітало не раз. Один із "подарунків" ворога і досі стримить на сусідньому городі, так і не здетонувавши. Вибухнути може в будь-яку мить. Так і працює тут медперсонал, як на пороховій бочці. Та, здається, зовсім на це не зважає.

Один із робітників миє евакуаційну машину, подаровану іноземцями. Ретельно протирає кожну деталь. Війна війною, а чистота передусім. Зауважує, що останнім часом стало спокійніше, надходить менше поранених. "Хай би так було й надалі", – загадує бажання.

Ми робимо фото для звіту, прощаємося з цими мужніми людьми.



Далі у нас за планом – обласна лікарня в Запоріжжі. Туди теж веземо частину пакунків. Сергія та його команду й тут добре знають. Назустріч виходять медсестри реанімації, також усміхаючись. Вони допомагають розвантажувати з буса речі.



"Може, покличте когось із чоловіків", – пропоную. "Та в нас уже й чоловіків немає", – відповідають. Поки носимо ящики сходами лікарні, помічаю тріщини у вікнах.



"Це перед Новим роком скло вибило. Я тоді саме була вихідна. А воно як дало! Телефоную дівчатам в лікарню, ні до кого не можу додзвонитися! Такий стрьом!" – згадує медсестра на ім’я Аїда.

Вона теж констатує, що військових у реанімації поменшало.

"Не знаю, з чим це пов’язано. Хочеться сподіватися на краще. Можливо, просто налагодилася робота, бо раніше всіх потоком завозили в реанімацію, а далі вже вирішували, у яке відділення розподілити. Зараз же місць, слава Богу, вистачає", – каже жінка.
Аїда родом із Бердянська, але вже 20 років мешкає в Запоріжжі. Каже, до міста через війну перебралися майже всі її колеги, які досі жили в довколишніх селах.

"У багатьох уже і хат не залишилося", – зітхає.



Хоча, додає, у місто також часто прилітає: "У нас як бахне – всі відразу хапають телефони й запитують, чи все гаразд. Бо в перші хвилини не розумієш, де і що трапилося. Просто за звуком орієнтуєшся: ближче вдарило чи трохи далі. Є тут жінка із Малої Токмачки (село в Запорізькій області – ред.). Там постійно прилітало, тож вони зібралися сім’єю і сюди приїхали минулого року. Та щойно перебралися на Хортицю – і туди вдарило, присипало їх. То вона досі п’є заспокійливі, боїться найменшого шурхоту".

Вдячні медсестри пригощають нашу групу чаєм і кавою, смаколиками. А нам час облаштовуватися на ночівлю.




"Пішли садити картоплю, а тут як гахне!"

Нас чекають в одному з населених пунктів. Доїжджаємо туди вже затемна. У нічну пору обстріли активізуються, і тепер ми майже щохвилини чуємо ці моторошні звуки війни, а в небі бачимо вогняні залпи.

"Тільки би вночі нас тут не накрили, бо це село час від часу обстрілюють", – каже Сергій. Він собі це так спокійно сказав та й забув, а я не на жарт перелякалася. Чоловіки залишилися ночувати в одній із хат. А нас із Валею скерували до місцевої мешканки Олени (ім'я змінене). Привів туди військовий. Пізніше я дізналася, що він лише місяць як після поранення, і оце зараз, відвівши нас, вирушає на позицію.

Олена активно підтримує військових. Чи не щодня готує для них великі та щедрі обіди, пере їхні речі. Каже, що дуже шкодує їх, тому хоче бодай чимось допомогти.

Жінка прийняла нас дуже гостинно. Пригостила смачним борщем, пиріжками й навіть домашнім вином. Розповіла, що її діти вже дорослі, мешкають у місті. Вона раніше їздила на заробітки за кордон. Та у розпал війни повернулася додому.

"Набридло жити по чужих людях. Захотілося до України, до свого села, до рідної хати. Ніде нема так добре, як удома", – запевняє.
До обстрілів уже звикла.

"Пішли з сусідками садити картоплю. А то як гахне! Ми лише вилаялися та далі стали до роботи. Перші дні, коли стріляли, боялася. Якось навіть не витримала і поїхала до дітей у місто. Але там мене вистачило лише на один день. Повернулася й більше не хочу нікуди. Що буде, те буде", – махнула рукою Олена.

Перед сном виходимо на подвір’я. Жінка спокійно дивиться на заграву від обстрілів.

"Орки сюди не дістануть, – заспокоює мене. – А в кімнаті, де постелила вам, дуже товсті стіни, там нічого не чути. Так що спіть спокійно".

Оленина впевненість передалася і мені. Я прийняла теплий душ і вклалася у ліжко, що стало справжньою насолодою після довгої дороги. Відтак заснула міцним сном, у якому не було місця війні й смутку.

Вранці Валя, яка спить дуже чутко, розповідала, що ні на хвилину не зімкнула очей.

"Усю ніч так бабахкало і блимало за вікном! Я думала, нас тут точно привалить", – зізналася.

На столі уже чекав сніданок: яєшня, салат, нарізки.

"Оленко, ще трохи нас побалуєте, і ми звідси не захочемо їхати", – пожартувала, і саме в цю мить на вулиці так гепнуло, що аж шибки задзвеніли.

"О, це вже щось серйозне було, бо гримнуло сильніше, ніж зазвичай", – зауважила Олена. Через кілька хвилин прибігла її подруга-сусідка Алла. Вона також злякалася, хоч і звикла вже до всього.

Жінки посиділи трохи, позгадували, як добре жилося в селі до великої війни. Які великі та рясні гриби збирали в лісі, як ходили по воду до цілющого джерела, як збирали щедрий урожай із городів і садів…

"А зараз не знаєш, чого чекати завтра. Може прилетіти від москалів у будь-який момент. Та ми віримо, що Україна переможе", – сподівається Алла.

"Людей не вистачає, але стоїмо"

Волонтер Сергій познайомив нас із командиром гранатометного взводу 65-ї бригади В’ячеславом В’ячеславовичем. Відчувалося, що він тут – людина авторитетна. Ще б пак, днями його Залужний нагородив "Срібним хрестом".



"Просто ми нещодавно накрили взвод орків – 20 із чимось чоловік. Частину задвохсотили, інші 300-ті", – скромно пояснює В’ячеславович.

Виявилося, співрозмовник колись служив у Чернівцях, у 300-му полку, був командиром роти. Звільнився у 2000 році.
"Потім працював начальником гаража в одеській будівельній фірмі. Під час другої хвилі мобілізації, саме перед Великоднем, мене призвали. Ну, я й пішов. Рік тому ми зайшли на Запорізький напрямок, відтоді звідси не виходили. Два місяці стояли на лінії оборони, а потім – штурми, штурми. Багато людей полягло…" – зітхає.

Зараз, каже командир, на цій лінії фронту стало спокійніше:

"Місяць тому москалі дуже активні були. Наші хлопці їх накривали цілими взводами. Тепер поменшало обстрілів. Так розумію, у росіян залишилося мало боєкомплектів. Хоча їхні артобстріли дістають і сюди. То тут бахне, то там бахне. Та ви й самі чуєте".

Попри все, батальйон, відколи зайшов у наступ, утримує позиції, запевняє співрозмовник і додає: "Людського ресурсу не вистачає, але якось стоїмо. Кілька посадок віддали, бо не змогли втримати. Потім забрали. Знову віддали. Знову забрали. І так туди-сюди".
Допомагає далекобійна натівська артилерія. Вона дуже точно б’є, зазначає В’ячеславович.

"Але москалі, певне, таки щось вживають. Бо нормальні люди в атаку на "еспешку" (спостережний пункт – ред.) не будуть бігти. По ньому луплять із гранатомета, у нього вже руки немає, а він далі біжить. Це ж повний ідіотизм! Наші квадрокоптери моніторять цілодобово, то я ці стріми бачу в режимі онлайн. А нещодавно нашим передали: "Вийдіть, хтось ходить біля вашої еспешки". Дивляться, а там – найманець із Непалу. Руки вгору, такий: "Рашн федерейшн, здаюся".

Кадирівців уже не стало. Такі були "класні" пацани, тіктокери, відео знімали. А як отримали добряче, то все – нема їх", – переповідає комвзводу різні історії.

В’ячеславович показує розбиту машину – одну з тих, які постраждали від ракетного обстрілу в Оріхові. Ремонту авто вже не підлягає. Його списали й потроху розбирають на деталі.

"Цю машину мені дружина передала. Поставили на неї гранатомет і ганяли, поки не прилетіло. Що вдієш, авто на фронті не затримуються, це тут витратний матеріал", – пояснює.





Тим часом наші волонтери вже закріпили на лафеті джип "Патріот", який везуть додому ремонтувати.

"Цей УАЗик вже третій обстріл пережив", – зауважує комвзводу.

"Вікон немає, треба повністю переварити, лагодити двигун, замінити оливу. Півтори тисячі доларів щонайменше доведеться вкласти, – каже Сергій Бардан, оглядаючи джип. – Але він високий, прохідний, сильно виручає бійців. Тому, якщо хтось може допомогти фінансово, будемо дуже вдячні. Наразі саме авто і дрони – це найбільша потреба у ЗСУ".



Дорогою ми ще довго говоримо про почуте й побачене. Сергій просить наголосити у статті на тому, що все суспільство має долучитися до активної боротьби, хто як може.

"Ми зараз, як ніколи, повинні бути єдині. Війна стосується всіх без винятку, тож кожен має працювати на перемогу", – закликає волонтер.



Як допомогти:

Бардан Сергій Миколайович
4149499990751263



Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram