23-річна Олена до 24 лютого була студенткою, депутаткою Чернівецької районної ради, працювала у сфері охорони праці. Зараз – госпітальєрка.
Історію її кохання розповіли у всеукраїнському проекті " Я тебе... війна".
Моя людина
У 2020 році я була у поході зі своїм другом, який як виявилося пізніше, товаришував з Мішою. На одній із спільних фото у сторіс Михайло побачив мене і підписався. Я одразу помітила, що це нова людина, бо, коли ти живеш у невеликому місті, вже всі обличчя знаєш, а це хтось зо-о-овсім новий. "Окей, цікаво!", – подумала собі і вирішила влаштувати щось таке, аби він мені написав. Дівчата мене зрозуміють. Михайло відповів на сторі про лікарню, де я на той момент працювала, – і закрутилося.
Це для мене було таке нове відчуття! Уяви, ще жодного разу не бачилися, але ти на 100% відчуваєш, що це твоя людина. Як?
У нашому випадку – це про єдину точку зору, якийсь магічний cпільний погляд на життя на підсвідомому рівні. Навіть, коли наші думки розходилися, ми швидко знаходили "золоту середину". Я досі ні з ким не можу дійти до такого рівня взаєморозуміння. Відчували себе так, наче колись втратили одне одного й знайшлися знову.
Тисячі кілометрів, сотні годин
У березні того ж року Міша просто поставив мене перед фактом: "Їду в Чернівці!". Я така: "Вау! Окей". Тоді ми побачилися вперше, але не відчувала його як нову людину, бо на той момент знала про нього все. Ми гуляли Чернівцями, обговорювали його бажання жити у Луцьку (він звідти). На той час Міша служив у Маріуполі.
відчувала такий спектр неймовірних емоцій! Під час перших днів його перебування у місті була налаштована навіть трохи скептично. Все настільки добре, що мимоволі шукаєш, що не так… Я не хотіла його відпускати. Тож, коли у Міші почалося навчання в Київській області, я три місяці кожного четверга сідала на потяг "Чернівці – Київ", щоб провести з ним хоч два дні. А це 1200 кілометрів, 12 годин!
Згодом його забрали на "нуль". Тоді мій маршрут змінився на Чернівці-Львів-Маріуполь, а на 12 годин на 28.
Новий 2022-й рік ми також зустрічали вдвох у Маріуполі. Тієї ночі кажу йому: "Ну що, наступний новий рік у твоїх батьків?". На що він сказав: "Не говори так, бо мене тоді обов’язково вб’ють".
Це була наша остання зустріч.
За цих людей
…26 лютого 2022-го його перекинули на Київ. Михайло служив у третій морській піхоті. До того, дня не було такого, аби ми не спілкувалися. У мене навіть виробився рефлекс – перед тим, як заснути, я сідала на ліжко на пів сидячи і чекала його дзвінка. Пригадую в той вечір, подзвонив, розповів про те, як виводить цивільних з Ірпеня.
Якось я не тривожилася, чесно кажучи. Михайло – профі своєї справи, все своє свідоме життя воює. Все буде добре.
3 березня нам вдалося поговорити трохи довше, ніж зазвичай. Я ділилася своїми думками про те, що не вірю у награний патріотизм, у всіх цих людей, які тільки зараз висловлюють свою громадянську позицію.
На що Міша відповів: "Сьогодні були в черговий раз в Ірпені, бачив як розстрілюють цивільних, але я не міг нічого зробити, ми були під прикриттям. Якби показалися, по нас би відкрили вогонь, і по цивільних, які були з нами.
Люди зараз змінилися. Я відчуваю їхню підтримку. За цих людей я готовий померти".
Через два дні я сиділа ввечері за ноутбуком, займалася своїми волонтерськими справами. Чекаю на дзвінок від Міші. Але того вечора зателефонував не він.
Клята пташка
"Єлено, скажи, з тобою хтось є?", – чую голос найкращого друга коханого у слухавці. Я була вдома сама.
"Михайла більше немає... Ти маєш знати, що він тебе кохав так, як ніколи і нікого іншого", – каже голос по той бік. Я знаю.
Незважаючи на комендантську годину до мене приїхала мама. Я відразу сказала, що виїжджаю до Києва, бо в тих умовах їхати туди було дві доби. Мама просить лягти спати, а я не можу! Бо перед сном завжди чекала на нього. Я не можу заснути без його дзвінка! Навіть зараз я беру телефон, щоб когось набрати, а він у списку досі перший. Так хочу поговорити, порадитися, сказати, як я його кохаю…
Я називала його "котом" або "коханим", по імені майже не ніколи.
7 березня я вже була в Києві. Прощання і кремація коханого відбувалася там. Поховали Михайла Приступу в рідному Луцьку.
Пам’ятаєш, ти питала мене, чи були якісь передчуття біди? Тієї ж новорічної ночі у мене вдома померла кішка. Я дуже боляче переживала її втрату. Міша каже: "Ти так погано це переносиш!". Кажу йому: "Звісно, я любила цього котика! Це так боляче втрачати. Навіть не хочу у цьому контексті думати про тебе. Що я робитиму?". "Знайдеш собі іншого кота…".
А за день до його смерті, не подумай, я не забобонна, але мені на вікно прилетіла пташка і наче зависла дивлячись на мене. Я підняла на неї очі і подумала: "Лети звідси! Я не хочу тебе бачити!" У моїй сім’ї пташка – це поганий знак. Клята пташка.
Тікати від себе
Як я зараз? Успішно тікаю сама від себе. Після прощання з Мішею майже відразу повернулася до Чернівців. Потім через перипетії з його документами та речима їздила туди-сюди в Київ. У Чернівцях бути більше не змогла, бо кожна вуличка нагадує про нього. Якось поверталася з роботи пішки, бачу – люди гуляють, усміхаються, а біля крамнички з мармеладками отак-е-ена черга. Хоч раніше такого не пригадую. Я йду повз. Ми ніби на різних планетах…
Я перебралася до Києва. Там завжди була робота, завжди чимось зайнята, думати нема коли. Там познайомилася з Катею, госпітальєркою. Виявилося, вона теж втратила коханого на війні, теж морського піхотинця… Через декілька днів я дізналася, що буде вишкіл госпітальєрок і вирішила приєднатися. У мене, як-не-як, фельдшерська освіта.
Словом, пройшла вишкіл і одразу поїхала на ротацію.
Зараз я у Запорізькій області, можна сказати, що успішно від себе втекла. Допомагаю пораненим військовим.
Я розумію, що зараз консервую свої емоції, що це бомба сповільненої дії. Я все це розумію! Але по-іншому не можу.
Мене підживлює любов до рідної землі. Хто б що не казав, але жага помсти – це те, що мене тримає. Навіть не тримає, а рухає вперед…
Моя мета – це зробити все, щоб те, що маємо зараз ніколи більше не повторилося.
