Павло Розлач на початку минулої зими очолив десантну частину в Чернівцях. А в День Української Державності, який уперше відзначався 28 липня цього року, Павло Іванович отримав відзнаку "Хрест бойових заслуг".

Про це йдеться у публікації Цензор.нет.

Павло Розлач - десантник, який зазнав поранення у 2014 році в Пісках та отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня за оборону Донецького аеропорту, під час широкомасштабного наступу Росії зробив усе, щоб не був захоплений Миколаїв, і місяць тримав оборону Сіверська. За це Народний герой України, якого добре знають за позивним Медвідь, отримав другий орден Богдана Хмельницького та "За мужність" ІІІ ступеня.

Два роки Павло Іванович провів у цивільному житті – встиг побудувати бізнес. Але командирський склад характеру та розуміння ситуації в країні не давали йому повністю зануритися у власні справи. Та й друзі, спостерігаючи за офіцером запасу, розуміли, що він занудьгував… На початку минулої зими Павлу Розлачу запропонували очолити десантну частину в Чернівцях. Після нетривалих роздумів він погодився. І, як з’ясувалося, дуже вчасно. Бо встиг познайомитися з особовим складом, провести навчання на полігоні безпосередньо перед повномасштабним

- Новина про повномасштабний наступ мене застала на полігоні Широкий Лан у Миколаївській області, – розповідає командир 3-ї БТГр 80-ї десантної бригади підполковник Павло Розлач. – Нас туди перекинули з Яворівського полігону, бо командування розуміло, що можливий наступ. Тому ми і перебували на півдні країни.

У ніч на 24 лютого я повертався в підрозділ з Чернігова – дружині робили операцію. Я саме проїжджав Бровари, коли по будівлі командування ССО вдарила ракета. Тому я зразу повірив, що все серйозно. І на власні очі побачив, що відбувається.
Мій батальйон 80-ї бригади був орієнтований на оборону Миколаєва. Нам були визначені рубежі. Щойно ми їх зайняли ввечері 24-го, нас уже ввечері відправили брати під контроль Каховську ГЕС.

- Перші зіткнення з росіянами де сталися?

- Село Козацьке. Там уже було повно російської армії, танків, БМП. Ми почали штурмувати населений пункт, але противник вже виставив танкові засади. Ми відкотилися. Запросили вогонь артилерії. І три дні билися за це Козацьке. Ми там "Стугнами" знищили 12 одиниць броньованої техніки.

- Тебе вражала кількість ворога?

- Вони хвилями йшли. Прорвали нас на третій день, коли у нас закінчилися протитанкові ракети на "Стугни". Але й тоді наш боєць підбив чотири ворожі БМД та один танк. Кількість росіян була велика, але вони кучкувалися стадом. І артилерія завдавала їм серйозного вогневого ураження саме тому, що вони зосереджувалися в одному місці. Висновки з цього вони все ж зробили. І тепер великі колони вже не водять.
Нам довелося відійти, коли на нас пішло 40 одиниць броньованої техніки з танками попереду – десь 12 їх було. Ще їхали нові БМД-4 із 100-міліметровими гарматами. І ми не могли їх стримувати. Погризли трохи ту колону і почали відходити на Вознесенськ. За нами зайшли вертушки КА-52, ударили по колоні. З протилежної висоти по нас працювали танки. Ми, як зайці, на БТРах звідти виїжджали, петляючи по полю. Як у кіно все було.



- Багато втрат у вас тоді було?

- За той період 8 загиблих і десь 16 поранених. Деяких поранених тоді ще відвозили в Херсон. І ми не змогли їх забрати, вони залишилися в окупації. Когось потім обміняли. Когось вивезли по Дніпру. Була така операція – нашого офіцера рятували... Після нашої Перемоги розкажемо детально, як то було.

- Херсонська громада виявилася доволі проукраїнською…

- Люди там дуже круті. Чесно кажучи, не думав, що херсонці будуть так поводитися. Справжні патріоти.

- Ви відкотилися під Миколаїв. Яка у росіян була мета в тих місцях?

- Максимально просуватися центральними дорогами, автошляхами. Частина величезної колони пішла на Вознесенськ, друга – на Миколаїв.

- Велика колона рухалася на Вознесенськ?

- Та там рахунку не було! Колони по сто одиниць броньованої техніки сунули з трьох напрямків.
Мій батальйон став на другому рубежі, бо я був достатньо побитий. Другий батальйон нашої бригади відповідав за оборону Вознесенська. Моїм бійцям прийшлося активно включитися в протистояння, коли росіяни перекинули десант для наведення переправи через річку Інгул. Гелікоптером вони висадили десь роту десантників. Їх довго перекидували. У них і важке озброєння із собою було, крупнокаліберні кулемети, навіть міномет, протитанкові засоби й міни. Коли позбирали їхнє озброєння – вийшов цілий тракторний причіп всього.
Інформацію про десант ми отримали від місцевих. І вона підтвердилася. В одному селі чотирьох росіян знайшли, в іншому – більше. Ці десантники захопили цивільні автомобілі і на них пересувалися. Моя 1-ша рота шукала їх, виявила, і вела з ними бій. Він був дуже важким. 10 осіб у мене загинуло. Командиру взводу, старшому лейтенанту Хоменку, дали посмертно Героя України. Дуже крутий хлопчина.
Але і росіяни зазнали втрат. 34 осіб ми знищили. Їх москалі навіть не забрали. Поранені відповзли, їх уночі гелікоптери прилетіли і забрали. А двохсоті лишилися.

- Завдяки чому вдалося не допустити окупації Миколаєва?

- Була грамотно спланована оборона. Та й не дуже наполегливими вони були. Зазнали втрат – і зразу тікати. Сил воювати у них вистачало, напевно, вони не хотіли вмирати. Як було? Перші три танки ми підбивали – решта екіпажів вискакували і білими прапорами махали. Тобто вони підготувалися до здачі в полон, бо мали із собою білий прапор.
Нам попадалися молоді контрактники. Вони, як і в інших місцях, говорили, що не знали, куди їдуть. У всіх одна пісня.
Місто вдалося відстояти завдяки злагодженій роботі всіх, хто взяв на себе за нього відповідальність. Я бачив, як керував обороною Миколаєва генерал Дмитро Марченко. Це талант – так об’єднувати і мотивувати людей, чітко ставити завдання. У нього в підпорядкуванні були патрульна поліція, ТрО, строковики 79-ї бригади… Там залишилися тили. І він цими тилами розбивав москалів вдало і влучно. Це круто.
Тиждень ми побули біля Вознесенська і вирушили на Нову Одесу. Потім – Сухий Єланець, Кашперо-Миколаївка, де їхнє кодло було. Ми бачили, що там тисяча машин стояла. Але ж треба їх якось звідти витісняти. А у мене вже не було БТРів. Джипи тільки. Ми методом засад зводили противника з розуму. Артилерія старшого начальника працювала. Багато втрат там заподіяли москалям. Якось ми не могли довго злетіти. РЕБ ворожий не давав це зробити. А тут він відпочивав. Не може ж постійно працювати – нагрівається апаратура. І "Лелека" наша пройшла. Я був вражений кількістю техніки і її зосередженням.

- Як ви зводили з розуму противника?

- На декількох напрямках робили засідки з "Джавелінами" і "Стугнами". І працювати починали одночасно. У них склалося враження, що вони в оточенні, бо ми були навколо них, вони перебували в напівкільці. Сусідній батальйон також таким займався. І це допомагало нам вести ефективні дії. На їхні колони в один час ставалися напади. У перехватах ми чули панічні доповіді: тут на нас напали, там напали. І вони почали відступати. Тікали аж до Херсона. Ми просувалися за ними. Але обережно – бо вони мінували шляхи за собою. І не зрозуміло було, чи хтось залишався в населених пунктах. Тому ми село за селом зачищали, дивилися, чи нікого там немає. Пару днів на це нам знадобилося. А вони всі в Херсон поїхали. Дійшли до Первомайського і Білозерки. Там зустріли тих, хто вертався з Херсону, вели з ними бої.
Порахували після того, що 74 одиниці техніки знищили. Це тільки за допомогою артилерії. Ще в засадах ми також ефективно працювали.

- На сході країни ви успішно знищували ворожі переправи.

- Так. 11 днів мої бійці займалися виключно переправами. Усі знають про Білогорівку. Але ж були ще спроби противника переправитися біля Дронівки. Цю переправу знищили танкісти 30-ї бригади. Дуже круті хлопці, гарно працювали. У Серебрянці також була переправа. Нищили там особовий склад, який переправився і стояв у селі. А потім уже з Білогорівкою розбиралися. Там усі брали участь. Гуртом боролися з тими підрозділами, що переправилися на наш берег.
Після того, як противник переправився в Привілля на човнах, недоцільно було тримати це місто. Тому наші підрозділи резерву блокували села Білогорівка, Золотарівка, Верхньокам’янське. Противник видавлював їх всіма своїми силами, тому нас кинули саме туди. Треба було втримати цей напрямок. Там стали два батальйони 80-ї бригади та 5-й БТГР 81-ї, один батальйон 79-ї бригади, рота 25-ки була задіяна. 19 днів ми той рубіж тримали. Противнику вдалося одну посадку лише відбити. Але вона в низині розташована, не вигідно.

- Об ваш рубіж розбилося…

- З перехоплень чули, що 15 батальйонно-тактичних груп поїхали в Росію на відновлення. Це була ефективна робота всіх підрозділів

- Сильно відрізняються бойові дії зараз від тих, які ти бачив у 2014 році?

- У противника тоді було менше сил і засобів. То була легка розминка перед цим всім. Зараз застосовують ракети, авіацію. Усе по-дорослому. В аеропорту такого не було, хоча артилерія працювала доволі жорстко. І також вона не замовкала. Зараз я кожен день, наприклад, борюся із своїм інстинктом самозбереження. Він мені каже: "Пашо, у тебе мільйон друзів і підв’язок. Може, переведешся в штаб… Подалі від передової". Війна – це щоденна боротьба із самим собою. Ти ж розумієш, що колись і тебе не стане за таких активних дій ворога, за такої щільності вогню та частоти боїв.

- Чим дивує ворог?

- Тим, що може запустити ракету в позицію, де перебуває чотири бійці, кинути авіабомбу на дві машини. Авіацію по джипах замовляти – це невиправдано дорого. Як і бити високоточною зброєю по посадці. Це якраз і вражає. Вони намагаються взяти Україну будь-якою ціною. Але найголовніше – щільність вогню. Вони боєприпаси всі ці роки накопичували. Підвезення снарядів у них працює добре. Коли ми наступ стримували, два чи три дні росіяни просто безперестанку стріляли. Без пауз. Раніше хоч пару годин була передишка. Об нас билися артилерією. Стирали з лиця землі посадки. Чотири бетонні доти завалили ракетами. Не рахуються ні з чим. Сиплять – і все. Але і ми стоїмо, даємо відсіч.

- Коли ж ці всі ракети та боєприпаси в них закінчаться?

- Я ще на Миколаївщині думав, що ця "друга армія світу" вже закінчилася. Стільки вони кинули туди людей, техніки, стільки ми всього знищили.
А у Верхньокам’янці… Кожного дня – по 12 танків мінус. По 12 БМП. І так три доби поспіль. Це те, що перед нами відбувалося, те, що ми могли порахувати. Що на мінах підривалося, що "Стугнами" ми нищили. Думав, ну три дні ще таких втрат і вони закінчаться. Ні. Вони просто міняли батальйони. Тому в те, що вони закінчаться, я уже не вірю.
У них ще вистачає того лайна. Сподіватися, що воно закінчиться, марно. Війни виграються піхотинцями, а не ракетами. Поки чобіт піхотинця не ступить на відвойовану землю, нічого не буде. Тому вони і не виграють цю війну. І вони це розуміють. Так, вони завдають нам вогневого ураження, але війна виграється на полі бою, солдатом.
Мені щастить, що я завжди командую найкращими людьми. Найсміливішими, наймужнішими. Запеклі загартовані мужні воїни. Я просто додаю їм більше впевненості у власні сили – і все. Кістяк мого батальйону – офіцери-контрактники. Молоді, але дуже зухвалі. Мені щастить на підлеглих. У мене на Верхньокам’янці в одній з рот контузило старшого лейтенанта, командира роти. Поруч танковий снаряд розірвався. Молодший сержант узяв командування на себе. І за ним пішли люди. Основний напрямок удару тримав молодший сержант! Неймовірний приклад героїзму. Сподіваюся, йому дадуть Героя України – подання ми зробили. Я бачив, як командири рот не могли тримати рубіж. А тут молодший сержант! Я був вражений. Цей хлопчина прийшов до нас водієм БТРа. Бачимо, що толковий. Поставили сержантом. Пару тижнів – і став заступником комвзводу.

- У тебе були панічні моменти – як ми їх переможемо, якщо їх так багато?

- Та паніки не було. Я не задаюсь глобальними питаннями. Робимо зараз, що можемо, на тій ділянці, яку нам призначили.

- Як нам перемогти?

- Якщо будуть продовжуватися заявлені поставки озброєння і боєприпасів нашими іноземними партнерами, якщо в тилу будуть готувати поповнення людей, тільки тоді ми переможемо. У нас же люди також закінчуються. Хтось гине. Хтось поранений. Війну виграє нація. Не зможуть перемогти лише ЗСУ. У тилу мають готуватися нові люди, заміна має бути тим, хто зараз на війні, щоб відновлювати втрати в підрозділах.