Миколаїв – одне з перших міст, яке опинилося під ворожим вогнем.
У березні та квітні почались активні обстріли, які не вщухають і дотепер, пише molbuk.ua.
- Ви знаєте, я людина не віруюча, але кожного вчора я молилася, щоб заснути нормально, прокинутись зранку і твій дім не рознесли. Кожен вечір було страшно лягати спати, бо обстріли були кожен божий день і не припинялися вночі. Проснувся живий і радієш, що пережив ніч і так по колу, – каже пані Ірина.
Бомбосховища не були готовими, тому зовсім мало людей ходило туди. Тим паче, що в сховищах не було ані води ні туалетів.
- Ми не ховалися, бо встати, зібратися, вискочити з під’їзду і добігти до бомбосховища, особливо якщо комендантська година, ми не ризикували. Сиділи в квартирі, в тамбурі без вікон. Я наприклад, облаштувала собі ванну, перенесла туди речі, ноутбук і якщо що, то одразу бігла туди, – каже жінка і додає: в перші дні продуктів не вистачало, а потім все нормалізувалось. Не було лише туалетного паперу, але то таке.
Дуже часто в місті просто не встигають увімкнути повітряну тривогу. Місцеві кажуть, коли прилітає снаряд, то стоїть такий гуркіт і будинок просто ходить ходором, навіть чутно як скотч шелестить на склі.
- Я живу біля залізниці і туди постійно прилітає, у моїх сусідів повилітало скло, а у мене ще є. В сусідній двір упала ракета, добре, що не розірвалась. Та й взагалі, у місті дуже багато снарядів, їх правда загороджують поліцейською стрічкою і прибирають потроху, але небезпека все ж таки є, – каже пані Ірина.
Російська армія стріляє безцільно, а їхній підступності немає меж.
- На наступній зупинці від нас на площу кинули касетну бомбу. Там стільки загинуло, здається 50 чоловік вбило на місці, про поранених взагалі мовчу. На площі ж не було жодного стратегічного об’єкту: аптеки, банки, житлові будинки. Стріляли безцільно куди попали туди попали, – каже жінка.
"Зелених коридорів" з Миколаєва немає. Людям доводиться віддавати шалені кошти, щоб виїхати звідти або евакуйовуватись власним транспортом.
- Щоб виїхати звідти ми замовили автобус. Їхали через Одесу та Хмельницький. Ми бачили зруйновані будинки і нам було жаль тих людей, які залишилися без дому, без нічого. Коли ми їхали, то раз ввімкнулась сирена, але ми продовжили рух і це було дуже страшно.
Дехто каже, що він вже звик і вже навчися розрізняти з чого стріляють, але пані Ірина каже, що не вміє розрізняти зброю на слух та запевняє, що звикнути до такого неможливо.
- Ми вже три тижні в Чернівцях, але звук сирени постійно переслідує нас. Сусіди ввімкнули воду, хтось стукнув дверима і я вже лякаюсь. Не знаю скільки повинно пройти тиші, щоб я перестала здригатися від кожного шороху. Зараз ми тут, у безпеці, але все одно розуміємо, що в будь-який момент сюди може прилетіти.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
