Через пів століття на рушничок щастя знову стали подружні пари Надія і Леонід Кушніри та Ольга і Андрій Нікоричі.

Привітати "золотих" ювілярів прийшли діти, внуки, близькі та друзі. З букетами і весільними короваями. Все було, як 50 років тому, – зворушливо до сліз. Простелений весільний рушничок, обручки, бокали із шампанським. Під вигуки "Гірко!" молодята цілувалися, а потім танцювали вальс. Їм вручили пам’ятні свідоцтва про шлюб і відзнаку "золотого весілля". Діти та внуки дякували за любов, гарну життєву науку. Директорка Палацу урочистих подій Ліна Федоряк запросила подружжя відсвяткувати у них діамантове весілля.

"Хотіли би прожити, як наші батьки"

Леонід Кушнір – доцент кафедри внутрішньої медицини Буковинського медичного університету, пані Надія працювала вчителькою в школі. Вони познайомилися на студентській вечірці.



– Я тоді навчався в медичному інституті, а Надя – в Чернівецькому університеті. На тій пам’ятній вечірці я зустрів її – юну, вродливу, прекрасну дівчину. Закохався до безтями. Був безмежно щасливий, коли вона погодилася стати моєю дружиною, – зізнався пан Леонід. – Дотепер щодня зізнаюся їй у своїх почуттях. З роками закохуюся чимраз більше. Подивіться, яка вона гарна!



Наречена справді мала чудовий вигляд. Із короткою зачіскою, у модній сукні, туфельках на шпильках, із букетиком білих квітів.
– Леонід зробив мене щасливою жінкою, – каже Надія Петрівна. – Ми зустрічалися три роки. Ходили на побачення, у театр, на концерти. Він щодня проводжав мене після занять додому на Рошу, а потім повертався пізно ввечері у свій гуртожиток. На шостому курсі зробив мені пропозицію. Відгуляли студентське весілля шостого листопада 1971 року, на яке прийшли наші однокурсники. У нас народилося троє синів. Усі, як і батько, – стали лікарями. Я дуже хотіла донечку. І Бог мене почув. Тепер тішимося п’ятьма внучками і внуком.



– Ми всією родиною вирішили організувати для батьків гарне свято з нагоди їхнього золотого весілля. Вони завжди були для нас гарним прикладом, – говорить син Сергій. – Ми всі троє вже одружені, маємо дітей. Хотіли би прожити так, як живуть наші батьки, зберегти кохання і вірність. Щоби діти та внуки прийшли на наше золоте весілля.

– Я щаслива, що потрапила в таку гарну родину, – запевнила невістка Людмила. – Маю двох донечок. Хотіла би для них таких свекрухи і свекра, як мої. Називаю їх мамою і татом. Я єдина в цій родині не займаюся медициною. Бо троє синів і обидві невістки – лікарі.
Привітати бабусю та дідуся прийшла внучка Марія . "Вони так люблять і поважають одне одного. Ніде не бачила такого розуміння, – каже дівчинка. – Я виросла у них. Бабуся дуже смачно готує, особливо подобаються її пельмені".

"Вони познайомилися у мене вдома, де студенти влаштували вечірку, – пригадала Людмила Петрівна. – З Надією дружимо давно. Ми однокласниці, сиділи за однією партою. Я радію за подругу. У неї дуже гарна родина, виховані сини та внуки. Коли потрібно, завжди допоможуть".

"Ми завжди були разом"

Ольга Григорівна притискає до грудей букет троянд і з ніжністю дивиться на чоловіка. "Навіть не віриться, що ми прожили разом пів століття. Літа пролетіли, ніби одна мить, – роздумує жінка. – Нас поєднали доля і Бог. Не уявляю своє життя без Андрія. Це як птах без одного крила. Ми були єдиним цілим. Постійно відчувала його підтримку. Хоча він багато працював, часто їздив у відрядження, а ми із сином чекали на нього".
Андрій Нікорич, професор національного технічного університету "Харківський політехнічний інститут", посміхається: "Та всяке було. Як мовиться, життя прожити – не поле перейти. Ми зуміли зберегти наше кохання, повагу одне до одного, відповідальність перед сім’єю".
Ольга і Андрій познайомилися ще на першому курсі Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту, де навчалися на різних факультетах. Закохалися і почали зустрічатися вже на п’ятому курсі. Після закінчення інституту одружилися.



– З того часу ми завжди разом – і в біді, і в радості, – запевнив пан Андрій. – Я називаю дружину своєю вірною "декабристкою". Вона чекала на мене, поки я служив в армії. Працювала в інституті, могла зробити гарну кар’єру науковця. Та коли я пішов працювати в колгосп, то вона залишила все і подалася за мною, була агрономом.

Пані Ольга згадує їхнє весілля: "Напередодні майже тиждень падав дощ. У суботу, шостого листопада, розпогодилося. Був такий, як нині, теплий, сонячний день. Прийшло багато гостей. Розписували нас у сільському клубі. Спершу гуляли на Хмельниччині, звідки я родом, а потім на рідній Буковині чоловіка. Гуляли довго. Маємо сина, який подарував нам двох онуків.

– Дружина багато чим пожертвувала заради мене, обмежувала себе. Замість того, аби піти в театр або на концерт, вона сиділа вдома, бо я писав дисертацію. Я такий гурман, що люблю все, що готує Оля", – жартує чоловік.

Син подружжя Володимир Нікорич, доцент Інституту біології, хімії та біоресурсів ЧНУ, запевнив, що батьки є для нього гарним прикладом. "Ми з дружиною дивимося на них і хочемо теж так прожити, зберегти через роки справжні почуття. Були нелегкі часи. Але батьки завжди трималися купи, – каже пан Володимир. – Усе, що в мені є найкраще, – це від батьків. Від мами я успадкував захоплення агротехнологіями. Тато навчив мене критично мислити і втілювати свої задуми. У них завжди було багато роботи. Хочу, аби тепер вони більше відпочивати, подорожувати Україною та по світу".

– Ми з дружиною зробили все, що належить зробити людям на цьому світі, аби залишити після себе добру пам’ять. Народили сина, збудували будинок, посадили сад, викопали криницю, – роздумує пан Андрій. – Не тільки не втратили щирості почуттів, а й набули нових – взаєморозуміння, повагу, дружбу. Я вдячний дружині за прожиті щасливі роки. Люди кажуть, що перша жінка – від Бога. І в мене вийшло одне кохання на все життя…

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram