Давній і вже рідкісний обряд – "продавання дитини" - зберігся у окремих селах Чернівецької області, а ще півстоліття тому він був доволі поширеним.

Про це йдеться у статті кандидатки філологічних наук Іванни Стеф’юк (Олещук) на сайті Буковинського центру культури та мистецтва.



"Продавання дитини" є своєрідним обманом смерті: якщо новонароджене немовля дуже хворіє, або народилося воно після того, як у цій родині підряд загинуло кілька дітей, то цю дитину "продавали" через вікно: мама немовляти передавала малюка тій людині, яка його "купувала", "покупець" передавав символічну платню і казав: "Тепер це моя дитина". Іноді такій дитині давали нове ім’я, щоби вона "родилася заново".

Після "продажу" людина, яка "купила" дитину (а це переважно близький родич чи просто поважна заможна господиня з доброю енергетикою, "легка") заносила немовля у дім його матері уже через двері і віддавала назад. Як каже народна традиція, після такого обряду дитина переставала хворіти, і напасть від неї відступалася. Той, хто купив малюка, називався "покупним кумом", а врятоване немовля – "проданом". Поширений цей обряд був по усій території України.

Для схожої мети (відвернути від дитини важку хворобу) був і інший звичай – виходити на дорогу і першого стрічного негайно запрошувати в куми, називали їх "куми з дороги". Цей звичай добре представлений в українських народних казках.

Дослідниця Дзвенислава Ганус зазначає: "Цю обрядодію трактували як повторне народження немовляти, оскільки вікно – це кордон між "нашим" та "іншим" світом, а передавання дитини – магічна дія, що асоціюється з пологами".

Валерій Войтович порівнює дану українську традицію з південнослов’янськими її відповідниками чи спорідненими обрядами, як приклад наводить болгарський звичай: "Для того, щоби зла доля не забрала дитини, її намагалися одурити: удати, що народилася не дитина, а вовчик чи бісенятко; що дитина не родилася, а була знайдена або куплена (тобто це не той, кого повинна забрати смерть); що дитина народилася не в цьому домі, а в іншому, в інших батьків. Всі ці мотиви отримали втілення в обряді: протягом семи днів біля рожаниці лежав сповиток, що замінював дитину, яку відразу після народження баба-повитуха або мати виносила на дорогу, на перехрестя, на міст, до церкви тощо і залишала там, вичікуючи у схованці, поки хтось з перехожих підбере її. Ця людина проголошувала себе родителем, а мати ставала за покупця".

Як бачимо, цей обряд має спільну рису з нашим (дія відбувається на пограниччі, межевому просторі: вікно і перехрестя доріг, і також має місце купівля-продаж). Проте, на відміну від болгарського варіанту обряду, якраз мати виступає "покупцем", тобто символічно купує власну дитину у чужої людини.

Як дізнаємося від краєзнавця з Путильщини Валентини Буняк, обряд "продавання дитини" там побутує і досі. В його силу вірять, щоправда вдаються до нього в крайніх випадках, коли дитинці дуже зле.

"От дитинка дуже слабує, і ніхто не знає, шо тій дитині є. Мама собі думала: "Чо’ так є, може моїй дитині хтос "кинув на світло"? Ну ніби нарік слабість і від своїх дітей передав слабість її дитині. А друге думала: "Треба піти до бабки (ну повитухи, котра брала дитину, приймала роди)". Баба може подивитися на мале і сказати причину. А як нічо не помогає, тоді має мама цю дитину символічно "продати". "Продавали" переважно або близьким сусідам, або кумам навіть продавали. Дитинку загортають і передають покупній кумі через вікно. І тут же дитині давали друге ім’я. Ну наприклад, хворів Дмитрик. А покупна кума як забере дитину, то вона сама має придумати їй друге ім’я,і з того дня так будуть кликати ту дитину. Візьме на руки, коли вже купить, і скаже, наприклад: "Ади якого Івасика маю, нівроку". І то вже Івасик, Дмитрика більше нема. Продавали обов’язково за гроші. Якщо перед цим малим у родині були вмерлі діти, то примовляли так, аби відвернути напасть: "Положіт мою дитину у теплі, ростіт її у добрі, бо то дитина моя". Ніби вона як дає цій другій жінці настанови, що робити з її дитиною, хоч якщо по правді, після обряду вона забере дитину собі назад. Але цими словами вона ніби відрікалася від дитини і так вони обманювали смерть: з того моменту це вже була друга дитина, з другим ім’ям і другою мамою, і хвороба мала би її не впізнати. Таких дітей називали проданами. Продан – то такий щасливчик, який зміг вибратися від смерті і почати життя спочатку. Цей обряд живий і сьогодні, але вам так відкрито за нього можуть і не схотіти сказати. Ну бо люди собі знають, але це така тема, не до розмови з усіма".

У випадку, якщо дитину документально встигли зареєструвати на одне ім’я, а в обряді їй дали інше, то вона мала два імені, але офіційне вживала лише у крайніх випадках, де потрібна документальна участь (право спадкування, освіта тощо). "Ну вона на папери Одокія, але всі їй кажут Настуня і вона сама не знала, шо Одокія, поки в діти не зайшла (не пішла в пологовий народжувати. – Авт.). А отак, не сказали їй родичі за продаж, стариня рано вмерла і Настуня сама була. Могло бути давніми часами, шо людина не знала скільки її років, коли родилася, як в папери записана. Але переважно ті, шо продані, знают і покупних кумів добре, бо то ніби їх матки хресні, родички. І оба імені знают, але признают лиш друге. Ну то, новіше".

Жителька Хотинщини Євдокія Осадчук розповідає: вона була "проданою дитиною", оскільки у її матері перед нею троє дітей не дожили і до року. "Моя мама "продала" сестрі рідній мене. Я родилася в голодовку. І моїй мамі сказали взяти свою рідну сестру за куму, аби до хресту мене тримала, і цій сестрі мене "продали". Переді мною троє у мами дітей вмерло, пожили до року і вмерли, а я видко геройка, що вижила (сміється. – Авт.). В нас воно не дуже поширене, але є. І дотепер, але за цей звичай не дуже говоритси, ну бо таке".

Вікно у етнокультурні українців є своєрідним "порталом" між двома світами, земним і потойбічним, це особливий простір і особливе місце у домі. Тому на підвіконні заборонялося сидіти, гріхом вважалося тримати вікна брудними чи розбитими, через вікно передавали хворе немовля, оскільки вважалося, що саме у такий спосіб можна обманути смерть.

Згадаймо собі, що саме за вікном (першою межею дому) і плотом (другою межею, що захищає подвір’я) ховаються міфічні істоти Сон та Дрімота, яких закликають до малюка. Окрім них, як читаємо з фольклорних джерел, під вікном людини чатує Доля та Смерть. Тому все, що відбувається біля вікна або через вікно – наділене особливим значенням.

Навколо родинної обрядовості (родильних, весільних та похоронних обрядів) збереглося багато такого, що відтворюється носіями народної культури без жодного пояснення, бо так було споконвіку. Людина вірить у силу традиції і довіряє їй навіть тривалість і благополуччя власного життя.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram