У публікації "МБ" використані уривки з книги Ізраеля Халфена, в яких наведені цікаві факти про генія родом із Чернівців Пауля Целана.
Хоча книга вийшла друком ще 1979 року у Німеччині, проте українською мовою вона вперше з’явилася лише нещодавно у чернівецькому видавництві "Книги – ХХІ".
* Справжнє прізвище поета – Анчель. Целан – це анаграма прізвища.
* "Пауль" – так нарекли батьки Анчелі народженого 23 листопада 1920 р. хлопчика, і це ім’я увійшло в офіційні акти. Однак вони дали синові ще й інше ім’я: на восьмий день новонароджений був прийнятий у "спілку Авраама" й отримав під час культового ритуалу гебрайське ім’я "Пессах", яке носив також один із його предків, дідусь його батька по материнській лінії. Гебрайське ім’я повинно було називатися тільки з релігійних приводів і традиційно передаватися усним шляхом".
* "Батьки Пауля походили з єврейських родин, члени яких були частково корінними буковинцями, а частково східними галичанами, що прибилися на Буковину. По батьківській лінії батько належав до родини, уже в багатьох поколіннях осілої на Буковині, а по материнській лінії – до зайшлої в середині 19 ст.", – дізнаємося із книги.
* Пауль був єдиною дитиною у сім’ї. Проте виховання було суворим.
"Батько Пауля тримав у домі строгий порядок. Він не був м’якосердним чоловіком, висував до свого сина високі вимоги, часто карав його за найменшу дитячу провину. Лео був невисокого зросту, майже на цілу голову нижчим від своєї дружини. Часом виникало враження, немовби він намагався компенсувати свою непримітну поставу й свої невдачі у матеріальному житті тиранією у власному домі. Проте зі своєю дружиною він не сперечався – він був дуже відданим їй! Натомість син доволі часто відчував його владу. Пауль був дуже ранимою дитиною і, напевне, дуже страждав від батьківської строгості", - розповідає одна з близьких родичок поета Емма Лустіґ:
* "Малий Пауль рано навчився коритися й поводити себе так, як це відповідало уявленню його батьків про "добрий вишкіл". Він мусив дотримуватися надмірної тілесної чистоти, не смів відмовлятися від запропонованої йому їжі й ставити надто багато запитань. Якщо ж Пауль усе-таки дозволяв собі капризи і протест чи дитячу впертість, то батько його сварив, а часом навіть лупцював. Коли ж "пустощі" Пауля були особливо великими, то батько замикав його в порожній комірчині й витягав ключа. На щастя, комірчина мала вікно, яке виходило на задній двір, і жінки дому могли звільнити хлопця, що гірко плакав, з його ув’язнення, щойно батько покидав дім, щоб іти у своїх справах. Зазвичай це чинила матір, інколи одна з тіток. Пауль робив у таких ситуаціях свої висновки. Одного разу, коли батько саме насварив його: "Що з тебе виросте, йолопе!?", він спитав кузину Клару "Що таке йолоп? Щось гарне?"
* Підлітком Пауль Анчель здобуває популярність серед однолітків своєю ерудованістю. Іноді він міг навіть вступити в суперечки на ті чи інші теми з вчителями, і часом педагоги здавалися під тиском обізнаності свого учня. Єдине, що важко давалося Паулю, – точні науки. Окрім того, юнак був дуже вродливим. Утім, одна з перших його симпатій Ільзе Гольдман спочатку не відповіла взаємністю, так його описавши:
"З першого ж погляду він мені не сподобався. Моя відраза мала фізіологічний характер. При тому всьому він був […] на рідкість вродливим, кимсь на кшталт молодих романтиків, як Байрон або Шеллі, з ніжними очима сарни й золотистим персиковим кольором шкіри, з довгими, стрункими й дуже симетричними кінцівками […] Він мав цілком дівчачу звичку схиляти голову набік, а потім пасивно й елегійно ковзати поглядом довкола себе, що викликало в мене справжню лють […] У всьому його єстві було щось в’яле й скорботне".
* У червні 1938 року Пауль склав випускні іспити на атестат зрілості. У родинному колі вирішили, що юнак опанує медицину: для румунського єврея це вважалося найперспективнішою професією. Підготовчий курс Пауль вирішив пройти у французькому місті Тур. Провчившись рік у Франції, Пауль повернувся до Чернівців – як планував спочатку, трішки відпочити, після чого вступити до одного з великих університетів Парижа або Страсбурґа.
* Початок Другої світової війни перекреслив усі плани. Повернення до Франції стало неможливим. Залишався варіант продовжити освіту у Чернівцях. Юнак вирішив віддалитися від медицини і обрав романістику на філософському факультеті Чернівецького університету. Він користувався авторитетом серед студентів, серед яких на його курсі переважали дівчата. Ось як згадує про нього студентська подруга Доротея Мюллер-Альтной:
"Пауль був у нашій групі, й ми пишалися ним. Коли якось одна молода дівчина, яка обрала собі іншу спеціальність, пожаліла нас, оскільки ми мали надмірну кількість дівчат, а міцно збудовані хлопці не належали до нашої групи, то вона отримала від однієї з наших найтихіших і найнаївніших колежанок несподівану відповідь: "Але ви не маєте Пауля!" […] Він був […] утіленням бездоганної, дискретної, викінченої елегантності. Я пригадую цілу низку його барвистих светрів і жилеток, в які турботливі материнські руки вплітали красу і любов. […] Будучи студентами першого курсу, […] ми думали, що його чиста, плинна французька була його рідною мовою".
* Коли у червні 1940 року Червона Армія вступила у покинуте румунами місто, практично всі кваліфіковані викладачі залишили університет, і в закладі "запанував страшенно низький рівень: за одну ніч учителі середньої школи були піднесені до рангу професорів і доцентів". Інтелектуал Пауль нерідко брав на кпини таких викладачів. Особливо дісталося колишній вчительці латини з ліцею, яка тепер викладала романістику.
"Він навіть дозволив собі вручити "сконфуженій університетській асистентці" замість звичного семінарського реферату листа, який починався словами "Мій любий Бруте". Проте якихось відчутних наслідків ця витівка Пауля не мала", – згадують сучасники Целана.
* Зі встановленням радянського режиму обов’язковою вимогою стало знання російської. Целанова здібність до мов стала йому в нагоді: вже скоро він настільки опанував російську, що зміг перекладати німецькою вірші Сергія Єсеніна.
* Перед початком Другої світової війни поет зустрів своє перше справжнє кохання. Ним стала випускниця бухарестської Школи акторів Рут Лакнер, яка виступала в заснованому радянською владою Єврейському державному театрі Чернівців. Хоча пізніше шляхи Рут і Пауля розійшлися, проте протягом усього життя поета вони підтримували дружні відносини. Саме вона часто ставала музою та першою читачкою його поезій.
* Рут так згадувала про поета: "[…] Пауль був дуже чутливим і легко ранимим. Єдине невдале або необдумане слово, сказане кимсь у товариському колі, змушувало його замовкати на цілий вечір або навіть безмовно зникати. На випади проти нього й без того ніхто не наважувався, позаяк він завжди мав перевагу. Пауль ненавидів самовпевненість, половинчастість і неохайність. Перед самим собою він ставив високі вимоги, але й від людей свого оточення він вимагав належного рівня".
* "Як і шкільні друзі, котрі раніше відвідували Пауля, Рут розуміла, чому він завжди говорив про свою "улюблену матір", а з поглядів, якими він обмінювався з матір’ю, вона також збагнула, наскільки Пауль її поважав, ба навіть боготворив", – розповіла Рут Лакнер.
* "Вранці в домі Рут часто з’являлися квіти: тюльпани й троянди, гвоздики й айстри – квіти, які Пауль любив. Коли ж неможливо було купити квітів, то Пауль завжди знав, де їх можна нарвати. Сам він завжди, коли б Рут не зустріла його, тримав у руці квітку чи невеличку квітучу гілочку. Зазвичай між квітами був схований лист, який містив вірш Пауля; щоночі він писав вірші, які були присвячені улюбленій жінці".
* "У березні 1941 року ще лежав глибокий сніг, Пауль, в’язнучи в заметах, спустився до берега річки й знайшов там те, що шукав: перші вербові котики, сховані в чагарнику. Він приніс їх Рут і повторював це й згодом, коли вже все почало зеленіти й цвісти, проте неможливо було купити квітів. Пауль знав також єдине місце, де цвів вовчинець, – на горі Цецин. Отож якось він сам і без приписаного радянського пропуску помандрував туди й незабаром повернувся щасливий: він прийшов назад неушкоджений і з квітучими галузками. Як завжди, квіти були призначені для Рут, але цього разу з віршем".
* З початком війни вже було не до квітів та кохання. Почалася хвиля депортацій. Пауль умовляв батьків переховуватися у ті дні, коли зазвичай відбувалися арешти. Проте матір відмовилася. Вирішила: від долі не втечеш. Одного вечора Пауль пішов до свого сховку, переконаний, що батьки вирушать за ним.
"Проте вони не прийшли. Коли Пауль у понеділок хотів увійти до батьківського помешкання, то побачив, що вхідні двері опечатані: батьків забрали, товарний потяг з ними вже давно покинув Чернівці"..
* Це було востаннє, коли поет бачив своїх батьків. Восени 1942 року він довідався про вбивство батька есесівцями. Пізніше йому розповіли, що і мати була вбита пострілом у потилицю…
* Настали роки поневірянь. Попри все, коли 1944 року радянська влада знову відкрила вже російсько-український університет, Пауль зміг продовжити навчання. Цього разу він записався на курс із вивчення англійської мови.
* Як завжди, мова з легкістю йому піддалася, тож уже скоро він почав перекладати сонети Шекспіра. Утім, це вже був інший Пауль, як згадує його університетська подруга Доротея Мюллер-Альтной:
"Пауль, безсумнівно, помітно змінився: страждання залишило на ньому свої невитравні сліди. Радісний настрій, яким він відзначався раніше, належав тепер до минулого, як і театральна гра та інші веселощі. У його зовнішності також можна було помітити зміни: колись акуратно одягнений Пауль, який не терпів жодної пилинки на своєму вбранні, надавав тепер значно менше уваги своєму зовнішньому вигляду, що, звичайно, було також наслідком обставин часу. Тому що "чудові светри, які колись в’язала для нього мати, стали тонкими й просвічували", а в університетських неопалюваних аудиторіях […] було настільки холодно, що всі "замерзали там тілом і душею".
* Того ж року Целан почав всерйоз задумуватися над еміграцією, тим паче, що Чернівцями вже віддавна ходили чутки про намір радянської влади вигнати євреїв із Буковини. Спочатку планував виїхати до столиці Румунії – Бухареста. Пізніше – до міста дитячої мрії – Відня.
* Нарешті Целан із родичами отримали документи на виїзд. Тож навесні 1945 року Пауль Анчель назавжди покинув рідне місто.
Проте Чернівці пам’ятав завжди, про що свідчать слова з листа до студентської подруги: "Я, безумовно, далеко, але я завжди біля … мого меридіану"…
Цікаво те, що автор Ізраель Халфен не мав жодного стосунку до літератури. Усе життя він пропрацював лікарем. Якось натрапивши на поезію Пауля Целана, Халфен настільки захопився нею, що став палким шанувальником поета. Пізніше він дізнався, що Целан, як і він сам, родом із Чернівців і теж жертва Голокосту. Зрештою він вирішив узятися за біографію митця, яка стала "унікальною інформаційною базою", основою для усіх подальших дослідників життя та творчості поета. Для цього він зібрав свідчення від більш ніж півсотні сучасників Пауля Целана – його родичів, друзів, колег.
Хоча книга вийшла друком ще 1979 року у Німеччині, проте українською мовою вона вперше з’явилася лише нещодавно у чернівецькому видавництві "Книги – ХХІ". Переклад з німецької здійснив професор Петро Рихло, також він написав післямову та підготував коментар.
Видання приурочене сторіччю з дня народження поета.
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
3-12-2020, 22:00
0
9 088
