Політичні репресії як суспільне явище є постійним супутником будь-якої окупаційної влади. Цим репресіям властиве беззаконня і неймовірна
жорстокість.
Будь-яка окупаційна влада, вступаючи на загарбані території, намагається залякати населення окупованої країни, в першу чергу – нещадним терором, вдаючись до нічим не обмежених арештів, розстрілів, депортацій, грабежів, руйнувань, підпалів, реквізицій, політичних переслідувань, примусової асиміляції автохтонів, їх фізичного і економічного знищення.
Глибокого огляду політичних репресій, які випали на долю буковинців і бессарабців у ХХ столітті, досі ніхто з науковців не робив. Були, звичайно, спроби оглянути без зайвої деталізації окремі періоди буковинської історії, але вони не вичерпували теми. Складність проблеми полягає в тому, що в ХХ столітті на Буковині, наприклад, шість разів мінялась державна влада і кожного разу вона була чужою, не українською: з 1774-го до 28 жовтня 1918 року тут панували австрійці, 3 листопада 1918 р. Буковина була проголошена частиною Західноукраїнської Народної Республіки і одночасно України. 11 листопада 1918 р. почалася румунська окупація Буковини, яка тривала до 28 червня 1940 р. – дня приєднання Північної
Буковини і Бессарабії до Радянського Союзу.
Рік і 7 днів господарювали на приєднаних територіях московські й українські більшовики і під силою ударів німецької, румунської та угорської армій змушені були відступити. Румунська окупаційна влада знову повернулась на Буковину і в Бессарабію. Генерал Іон Антонеску видав указ про приєднання Північної Буковини і Бессарабії до Румунії “на вічні часи”. Ця окупація тривала з 5 липня 1941 р. в окремих районах до 25 березня, в гірських – до 25 вересня 1944 р. На Буковину знову повернулася радянська влада, яка тут проіснувала до 1 грудня 1991 року, коли весь український народ проголосував за відокремлення від СРСР і утворення самостійної, незалежної Української держави.
Хвиля української революції, що починалася в березні 1917 р., на цей час докотилася й до Буковини. 28 жовтня 1918 р. відбулися збори академічної молоді Чернівецького університету, які зажадали “негайного з’єднання всіх українських земель у єдиній, суверенній українській державі”
Збори з обуренням затаврували рішення румунської конституанти, що відбулася 27 жовтня 1918 р. у Чернівцях, “яка простягла свої загарбницькі руки на цілу Буковину, вважаючи цілком несправедливо цей край за румунську землю”. Збори визнали такі дії певного кола румунської інтелігенції “як нічим невиправданий замах на те, щоб безправно віддати більшість українського населення на поталу самовільній владі румунського боярства, і висловлювали свій подив, що румунський народ не виступає проти такої імперіалістичної політики своїх провідників, коли з української сторони не піднімається ніяких претензій на чужі землі”
В цей же день вчителі Заставнівщини прийняли резолюцію, в пункті третьому якої говорилось:
“Стоячи на становищі самовизначення народів, ми протестуємо проти посягань наших сусідів будь то румунів, будь то поляків на яку-небудь, хоча б найменшу частину української етнографічної території і прирікаємо торжественно обороняти нашу рідну землю всякими способами, навіть збройною силою перед грабежем напасників”.
Вчителі зібрали 1309 крон у фонд національної оборони
З’їзд українського православного духовенства 1 листопада 1918 року в Православній академії в Чернівцях ухвалив аж чотири резолюції з цього питання:
“1. Українське православне духовенство вітає з’єднання всіх українських земель в одну українську державу.
2. Українське православне духовенство висловлює свій жаль із-за того, що буковинські румуни, брати по вірі, якраз під цю пору в своїх визвольних змаганнях не шукають зближення до українців та справедливого мирного і дружнього розділу Буковини поміж обі нації, а противно деякі румуни ненаситним інстинктом заганяються так далеко, що посягають на чисто українські околиці, навіть поза Серет, ба горрібіле дікту* – навіть аж поза Прут.
3. Українське православне духовенство Буковини урочисто прирікає, що буде всіма своїми силами боронити українські села і околиці Буковини проти румунського імперіалізму і ніяк не згодиться на прилучення української частини Буковини до румунської держави.
4. Українське православне духовенство Буковини зобов’язується брати чинну і живу участь у організації буковинського українського народу та в його визвольних змаганнях”
Подібні резолюції приймались у ті дні мало не в усіх містах і селах Буковини.
2 листопада 1918 року, наприклад, у Шипинцях відбулося віче, яке проголосувало за прилучення до України. Віче обрало комітет самоврядування, до якого увійшли Захар Ріпка, Дмитро Михальчук, Іван Івасюк, Микола Івасюк, Іван Грушка, Прокіп Мельник, Василь Грушка, Григорій Салига. В цей же день було роззброєно австрійських жандармів і утворено свою міліцію. Народними охоронцями стали Василь Ткачук, Парафтей Грекул, Микола Івасюк, Василь Каланча, Манолій Єремейчук, Юрій Миронюк, Григорій Салига та ряд інших громадян.
Наступного дня вони брали участь у Всебуковинському вічі в Чернівцях і теж голосували за прилучення Буковини до України. 3 листопада 1918 року в Чернівцях на вічі зібралося близько 10 тисяч громадян з усього краю. Віче одностайно проголосувало за прилучення української частини Буковини до України.
За книгою "Реабілітовані історією"
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
