12 Нд. 6-та Великого посту. ВХІД ГОСПОДНІЙ У ЄРУСАЛИМ. Прп. Іоада. Свт. Софронія. Апп. Сосфена, Аполоса, Єпафродита. Св. Євули.

ВХІД ГОСПОДНІЙ У ЄРУСАЛИМ



Цього дня Церква Свята (східної традиції) відзначає Вхід Господній в Єрусалим.

Це - велике свято, Вхід Господній у Єрусалим, у християнському році відноситься до числа дванадесятих.

Коли Ісус Христос входив до Єрусалиму, Він наблизився до Вітфаґії і Віфанії, до гори, що зветься Оливної, і послав двох учнів Своїх, сказавши: "Ідіть у село; увійшовши до нього, знайдете прив’язане осля, що на нього ніхто з людей ніколи не сідав; Відв’яжіть його, і приведіть, і якщо хто спитає: Нащо відв’язуєте? скажіть тому так: Господь потребує його". Посланці ж відійшли, і знайшли, як Він сказав їм. Коли ж стали відв’язувати молодого осла, господарі його їх запитали: Нащо осля відв’язуєте? Вони ж відказали: Господь потребує його. І привели його до Ісуса, і, поклавши одежу свою на осля, посадили на нього Ісуса. І, коли Він їхав, люди стелили одежу свою по дорозі. А як Він наближався вже до сходу з гори Оливної, то весь натовп учнів в радості велемовно Бога хвалив за всі чудеса, що бачили, кажучи: Благословенний Цар, що йде в ім’я Господнє! Мир на небесах, і слава на висоті!" (Мт. 21, 2-9).



Урочистий вхід Ісуса в Єрусалим був вступом Його на шлях хресних страждань. Про цю подію розповідають у своїх Євангеліях всі чотири євангелісти (див. Мт. 21, 1-11; Мк. 11, 1-11; Лк. 19, 29-44: Ін. 12, 12-19). У старозавітнього вибраного народу був звичай: царі і переможці в’їжджали до Єрусалиму на конях або ослах, і народ урочистими вигуками, з пальмовими гілками в руках, зустрічав їх. Виконуючи пророцтва Старого Завіту (див. Зах. 9, 9), Христос саме таким урочистим чином в’їжджав в Єрусалим, але не як цар земний або переможець у війні. А як Цар, Царство Якого не від світу цього (Ін. 18, 36), як Переможець гріха, прокляття й хвороби, диявола і смерті. Тогочасний єврейський народ, що замешкував Святу Землю і знаходився під римським ярмом, очікував Месію, передусім та особливо, як політичного визволителя. І всім здавалося, що Чудотворець, Який буквально вчора воскресив Лазаря і колись - майже з нічого - нагодував 5 тисяч, а іншого разу 4 тисячі народу (це - лише чоловіків, не рахуючи жінок та дітей), а також здійснив і безліч інших дивовижних вчинків та благодіянь, цілком може бути саме таким земним вождем і правителем. Тобто Який незабаром приведе Свій народ до відновлення його національно-державної незалежності і земного царства добробуту, процвітання й насолоди.

З тих, які тоді перебували на вулицях Єрусалиму, тільки один Христос знав, що - замість тимчасового земного царства - Він приносить людині вічне Царство Небесне. Замість позбавлення від дочасного земного рабства Він, абсолютно безгрішний, святий і праведний, взявши на Себе всі провини й беззаконня цілого світу та неминуче покарання за них, таким чином звільняє людину, щонайперше та надто, від рабства набагато гіршого - від рабства гріха. А також і незмінно пов'язаних з ним різних згубних, руйнівних залежностей, пристрастей і немочей, недуг та хвороб, смутку й зубожіння, тривог і печалі. Та у такий спосіб відкриває їй благословенний шлях до блаженного - вічного й радісного життя з люблячим та милосердним Богом-Творцем. Того Божого Царства, котре фактично народжується й утверджується в серці і розумі кожної - правдиво й твердо - віруючої і довіряючої Христу та Його Слову людини вже тут, у перебігу її туземного життя. Він Один знав, що той шлях, усіяний нині пальмовими гілками, веде до жахливих тортур, Голгофи і Хреста.

І тут уже від кожної конкретної людини залежить, почувши цю євангельську Добру Новину про Відкупителя Христа та Його хресну жертву, або - в щиросердному покаянні і смиренні, благоговінні й подяці Богові - прийняти її і таким чином, зрештою, увійти до Царства Небесного. Або - легковажно знехтувавши чи навіть горделиво й свідомо, проте абсолютно безвідповідально, відкинувши її, - готувати собі зовсім іншу долю.

Це царське прославляння Христа перед Його муками і смертю Церква згадує для свідчення, що страждання Спасителя були цілком добровільними і свідомими - заради визволення, зцілення (духовного й фізичного) і спасіння всіх людей з усіх народів і рас, мов та наріч, племен і культур. Назва "Вербна неділя" походить від того, що на це свято віруючі приходять до храму з гілками, як правило, вербових рослин чи інших дерев, які першими розпускаються навесні. В ознаменування тих гілок, які різали ці люди, що радо й натхненно зустрічали Ісуса в Єрусалимі. Звичайно, на півдні використовують квіти і гілки інших дерев, зазвичай, пальм. В Україні ж, де таких дерев немає і де перша розпускається верба, з давніх часів стали використовувати її гілки. Тому і саме свято стало називатися Вербною неділею. Але справжня його назва - Вхід Господній до Єрусалиму.

Святитель Софроній, єпископ Іркутський

Після того, як спочив у Бозі перший Іркутський святитель Інокентій (Кульчицький), його наступником став інший Інокентій (Нерунович). Чотирнадцять років керував він єпархією, але в одній з поїздок раптово помер, і кафедра виявилася вакантною. За клопотанням Тобольського митрополита Антонія (Нарожницького) вона була тимчасово скасована, "щоб там при недостатку вчених людей не розводити нікчемних попів". Справи єпархії знову перейшли у відання Тобольського митрополита, який сам екзаменував кандидатів на парафіяльні місця. Але через сім років кафедра була відновлена, і на неї зійшов святитель Софроній (Кристалевський), який подвигом любові до пастви своєї здобув у Господа вінець угодника Божого. "Справами проповіді та світильником любові зігріває світ людський, бо лише від любові любов загоряється і собою всяку ревність до Бога приводить", - так наставляв Іркутське духовенство і місіонерів святитель Софроній, так жив сам.

Блаженний Софроній (в миру Стефан Кристалевський), народився 25 грудня 1703 в містечку Березані, Переяславського повіту Полтавської губернії. Вихований благочестивими батьками (батько його був кліриком) в дусі відданої любові до Бога і Його святої Церкви, він був відданий до Переяславської духовної семінарії, після закінчення якої вступив до Красногорського Покровського монастиря Полтавської єпархії. Після трьох років послуху він був пострижений у ченці і незабаром ж возведений у ієрейський чин. Завядяки пройденим усім ступеням послуху та здобувши повну семінарську освіту, Софроній був дуже скоро поставлений настоятелем цього монастиря і в цьому званні прослужив тринадцять років.

Подвижницьке життя, суворе благочестя, мудрість в управлінні монастирем, освіченість Софронія стали відомі імператриці Єлизаветі Петрівні, і по її волі він був переведений намісником Олександро-Невської Лаври. Тут він прослужив одинадцять років.

Потрапивши з тихого Красногорського монастиря до столичної Лаври, отець Софроній відразу відчув різницю в настрої ченців цих обителей. Завжди прагнучи до тихих чернечих подвигів, він влаштував Троїце-Сергієву пустинь, де й сам душевно відпочивав, і давав можливість проходити послух обтяженим суєтою столичного життя насельникам Лаври. У житті самої Лаври отець настоятель намагався ввести строге чернече життя і сам подавав приклад невпинної роботи, суворого виконання церковного уставу і у богослужінні, і за трапезою. За своє високе подвижницьке життя і за те старання, з яким працював на славу Божу в столичній Лаврі, він придбав особливе розташування імператриці, яка і запропонувала Святому Синоду призначити архімандрита Софронія на Іркутську кафедру з возведенням його в сан єпископа. Хіротонія преосвященного Софронія відбулася 18 квітня 1753, а до місця служіння, в Іркутськ, святитель прибув лише 20 березня 1754.
Сама дорога зайняла близько чотирьох місяців, решту часу ж, більше півроку, він був зайнятий підбором тих, на кого міг покластися в далекому Сибірі. Святитель Софроній, безумовно, знав про ті терни, які супроводжували апостольський шлях святителя Інокентія, про стан справ в Іркутській єпархії і тому готувався в дорогу особливо ретельно. Вибір найближчих співробітників виявився для нього щасливим, багатьох з них він призначив настоятелями монастирів. Серед них був і настоятель Вознесенського монастиря схиархімандрит Сінесій, прославлений згодом земною Церквою як преподобний наш молитвеник на Небесах.

Відразу після прибуття до Іркутська святитель цілком захопився великотрудній праці на ниві Христовій, виправляючи те, що було упущено за семирічний період закриття кафедри.
Великою турботою святителя був стан духовенства єпархії, його освітній, та й моральний рівень. Деякі священнослужителі не вміли навіть писати, частина єпархіального кліру знаходилася зовсім не на висоті свого покликання (до багатьох застосовувалися навіть тілесні покарання - перетин різками). Зовсім не в дивину тоді був рапорт закащика (благочинного) єпархіальній владі про "побиття різками без милосердя".
Іншою проблемою виявилася потреба у священиках. Якщо на частині парафій хоч якісь клірики були, то інша частина храмів просто пустувала через смертю настоятелів. Тоді-то і дала свої плоди та клопітка робота, яку вів святитель в столиці, підбираючи собі майбутніх співробітників.
У підборі кандидатів у священики святителю Софронію дуже допомогла монгольська школа при Вознесенському монастирі. Святитель Софроній переклав її з монастирських стін у архієрейський будинок, щоб особисто керувати ходом освіти і виховання майбутніх пастирів, збільшив в ній кількість предметів і розширив їх об'єм. Знаходив він час і для педагогічної роботи - сам викладав у школі слов'янську і російську мови.
Для безпосереднього знайомства з духовенством обширної Іркутської єпархії святитель "не потребою, але волею Божою" усердно відвідував найвіддаленіші від Іркутська міста: Нерчинськ, Якутськ, Кіренськ. Цілі місяці, не шкодуючи себе, проводив він в дорозі, часто пересуваючись по сибірських нетрях верхи на конях. Звичайно, зустрічі з паствою, ніколи раніше не бувалого архієрея, а тим більше архієрейська служба, справляла на неї глибоке виховний вплив. Святитель входив в саме тісне спілкування зі священиками і мирянами, все хотів бачити своїми очима, нагороджував старанних служителів, звільняв негідних.

Семирічне вдівство Іркутської кафедри негативно позначилося і на місіонерській діяльності. Відновлюючи кафедру, святитель склав та розіслав по єпархії повчальне послання, наказуючи благочинним таке: "Закликати всіх священиків ідолопоклонників до пізнання справжнього Бога: охрещених вчити вірі і правдивим догматам як можливо коротко, застосовуючись до діянь апостольських, які прагнучи хрестити, спочатку людей навчали грамоті і показували, що це - закон християнський.
Щоб доповідали про усіх, що прийняли святе хрещення світській управі для дарування пільг щодо ясаку, і до консисторії для статистики, і новохрещеним, щоб давали від себе свідоцтво.
Охрещені нехай не вдаються до шаманів, нехай не слухають їхніх настанов, щоб не тримали і не кланялися ім.
Нехай практикують повсякденні тривалі моління, а не тільки згідно четвертої заповіді щоб у свята збиралися, а повсякденно - вранці і, лягаючи спати, короткими молитвами молилися, і молитви ті, якщо можливо, перекласти на їх мову і, найголовніше, молитву перед розпочинанням справи , молитву Господню та до Пресвятої Богородиці.
Пости з розрізненням їжі не накладались би, але це є наукою, щоб їжа споживалася в стриманості, і а також нагадувалось, що ненажерство і пияцтво - є великим гріхом.
Належало застерігати, щоб бодай раз у рік в певний час, при утриманні від догоджання тілу вдавалися до щирої сповіді, щоб причащалися пречистих Таїн, і щоб вони до такого великого Таїнства мали бажання, з вірою та надією залишення своїх гріхів.
Належало турбуватись про хворих, а особливо в смертній небезпеці, їх належало просвітити і причастити.
Про справи милосердя навчали б, щоб кожен із маєтку свого подавав кожному братові незаможному.
Належало стежити, щоб новохрещені не вдавались до шаманства, чарівництва, чародійництва і чаклунства, прикмет щастя, замовлянь словесних чи безсловесних та інших забобонів.
Після прийняття святих Таїн належало застерігати новохрещених, щоб жили побожно, стримано, як і належить християнам.
Вивідувати, чи не мають новохрещені двох дружин, і якщо хтось має, то їх належить розлучати і наказувати жити з єдиною жінкою, з якою забажає, обвінчавши їх застерегти жити у стриманості та цнотливо.
Доповідати щодо ідолопоклонників, якщо ті перешкоджають проповіді.

Не бажаючим святого хрещення, після виявлення істини і навернення - примусу не чинити і ніяких погроз не робити, оскільки християнській проповіді належить любов зі смиренням, лагідністю та тихістю, оскільки серце людське присилуваним бути не може ".
М'яке і сердечне послання святителя Софронія пожвавило стан місії. Але становище новохрещених було важким. Родичі дивилися на них як на відщепенців. Тому багато хто з навернених до Христа йшли зі своїх сімей і наймалися прислугою до росіян або жили у восприємників. Але були випадки, коли незвичні умови нового життя і туга примушували їх тікати в свої рідні улуси. З'явилися слідчі справи "щодо новохрещених, які втекли до своїх улусів". Всілякі заходи, що приймалися духовенством до збереження новохрещених від язичницького впливу, були не завжди ефективні. І використовувати тут силу святитель забороняв. Так, їм було відмовлено в посилці на Байкал загону козаків, "для розшуку втікачів новохрещених, щоб козаки не могли братам образ і розорення нанести".

Розбудовуючи Церкву зсередини, що виражалося в невсипущій турботі про паству і пастирів, святитель багато сил і енергії витрачав на розбудову Церкви ззовні - будівництво нових храмів. У Вознесенському монастирі був споруджений кам'яний соборний храм в ім'я Вознесіння Господнього, до якого в 1805 році були перенесені мощі святителя Інокентія, в Знам'янському жіночому монастирі споруджено кам'яний храм в ім'я Знамення Божої Матері. У самому місті побудовані були чотири храми, і при Богоявленському соборі влаштований приділ в ім'я Казанської ікони Божої Матері, в якому згодом був похований сам будівельник - святитель Софроній. Побудований був також кам'яний архієрейський будинок з кам'яною навколо нього огорожею. Консисторія, що розмістилося у Вознесенському монастирі, була переведена до Іркутська, до нової будівлі.
Дбав Святитель і про відкриття нових парафій, постачання церков пристойним начинням, ризницею, придбанням дзвонів, покращенням хорового співу на парафіях.
Дуже любив святитель уставну службу, сам часто служив і завжди дбав про оздоблення і урочистість богослужіння, які спонукали серця молільників до розчулення, своїм прикладом наставляючи духовенство до краси і височини служби. Цьому сприяло і святительське облачення владики, доти прочанами не бачене. Йому першому з Іркутських єпископів при хіротонії дарована була привілей здійснювати богослужіння в сакосі. До цього єпископи служили в звичайних священичих ризах.

Архіпастирські праці владики поєднувалися з істинно подвижницьким чином його життя. Харчувався він бідно, спав на якій-небудь шкірі на підлозі, невпинно молився і ніколи не пропускав чернече молитовне правило. До дня своєї кончини трудився він подвигом отця, який любить свою паству. Щедрість святителя Софронія не знала меж. Усього себе віддавав він справі доброчинності - не з'їдав шматка, не поділившись з ким-небудь. Його житло і весь Вознесенський монастир були переповнені хворими, бездомними, сиротами. І справді, від такої любові запалали серця пасомих: не він шукав людей, які потребують православного просвітництва, а самі вони, без різниці племен і віри, йшли до нього тисячами і віддавали свої душі і серця, множачи собою стадо Христове.

Сімнадцять років горів світильник віри на свечнику Іркутської церкви, освітлюючи пастві шлях до Царства Небесного, але для Господа було завгодно забрати душу святителя Софронія, щоб його нетлінними останками явити світу Свою славу. Земний подвиг святителя закінчився 30 березня 1771 о другій годині по полудні. "Будучи одержимий немалий час внутрішню жорстокою хворобою", незабутній святитель упокоївся.
Перше чудо явлено було після його успіння. Після дня упокоєння, що припав на другий день Святої Пасхи, прикритий віком гріб з тілом святителя цілих шість місяців і десять днів простояла поверх підлоги у влаштованому ним Казанському приділі Іркутського собору. І лише 8 жовтня 1771 відбулося поховання його в землі. Весь цей час тіло залишалося нетлінним, що разом з подвигом християнської чесноти, яку пам'ятали, переконало жителів Іркутська в святості покійного ієрарха. І незабаром ж від гробу святителя почалися дива і зцілення хворих, з вірою зверталися до нього про молитовну допомогу. Таких чудес, тільки записаних і перевірених, ще до канонізації святителя налічувалося шістдесят вісім.

Скільки незримої благодатної допомоги подавалося стражденним душею і тілом після молитви на могилі святителя! Гробниця його в Іркутському Богоявленському соборі служила притулком для скорботних, невгасимим вівтарем для їх молитов, які підносились щодня. Рік від року збільшувалося число тих, що моляться біля горбу святителя. До його могили стали приходити не тільки жителі Іркутська і Забайкалля, але й стражденні й хворі зі всього Сибіру.
Зростанню шанування святителя сприяли ще й результати неодноразових оглядин його святих мощей, що мали місце: в 1833 році, при архієпископі Мелетії (при розтині підлоги в Казанському приділі); в 1854 році, при архієпископі Нілі (також при переробці соборної підлоги); в 1870 році , при архієпископа Парфенії, цього разу вже особливою комісією (під час капітального ремонту); в 1887 році, за архієпископа Веніамина.
8 березня 1909 особливою комісією у складі архієпископа Тихона, єпископа Іоанна Киренського, вікарія Іркутської єпархії, ректора Іркутської семінарії архімандрита Євгенія, місіонера-проповідника протоієрея Іоанна Восторгова, відрядженого Синодом, і членів місцевого кафедрального собору було здійснено офіційний огляд останків святителя, причому виявилося наступне : через сто тридцять і вісім років, незважаючи на близькість до води (поруч протікає річка Ангара), незважаючи на постійну сирість в печері і під підлогами собору, особливо в літній час, гріб, одежа та тіло святителя Софронія збереглися нетлінними. Під час огляду, що тривав близько двох годин, деякими з присутніх відчувалося пахощі від мощей святителя.

19 червня 1909 відбулося друге офіційне освідчення мощей комісією у складі архієпископа Тихона, кафедрального протоієрея Фівейського, ключаря Верномудрова, ієромонаха Прокопія. І знову все було знайдено в тому ж вигляді і стані, що й при огляді 1909 року. Результати огляду не могли не стати надбанням гласності благочестивих шанувальників святителя Софронія і ще більш запалили віру в його святість і надію на швидке його земне прославлення.
Спонукувані побожним шануванням пам'яті святителя до Синоду з клопотанням про якнайшвидше прославлення єпископа Софронія, як угодника Божого, зверталися ієрархи, світська влада, православний віруючий народ. У 1909 році в Іркутську відбувся Місіонерський з'їзд, який своєю постановою висловив старанне бажання клопотатися про прославлення святителя Софронія перед Святійшим Синодом. У наступному році 19 березня іркутський архієпископ Тихон (Донебін) звернувся до Синоду зі своїм особистим клопотанням. У 1914 році архієпископ Іркутський Серафим зробив Синоду доповідь про житіє і чудеса, що виходять від нетлінних мощей святителя Софронія. Те ж прагнення висловили пастирські збори духовенства Іркутська. Міська Дума і Міська управа у своєму поданні губернатору також просили підтримати клопотання.

Побажання скорішого прославлення владики було висловлено 48-м єпархіальним з'їздом духовенства Іркутської єпархії. Однак Господь зволив прославити святителя лише в 1918 році. Але перш ніж відбулася ця радісна й довгоочікувана подія, віра шанувальників пам'яті святителя, як золото. піддалося випробуванню. Нетлінні мощі святителя продовжували покоїтися в Казанському приділі Іркутського Богоявленського собору до 18 квітня 1917 року. Божим допуском в цей день з невідомої причини в храмі сталася пожежа, що знищила гробницю і нетлінні мощі святителя Софронія. Знаменно, що ця подія збіглася з днем хіротонії святителя, колишньому у 1753 році, і з новим святом майбутньої безбожної влади - Першотравнем (18 квітня за старим стилем), що вже в той час досить широко й по-своєму святкувався - з п'янками, бійками і "червоними півнями", як тоді називали пожежі. Але горе втрати мощей святителя не тільки не применшило шанування його пам'яті, на що сподівався лукавий, що спостерігав з боку за плодами своєї діяльності, навпаки. Віруючі чада Церкви об'єдналися в союз православних християн, що мав на меті захищати недоторканність святинь православ'я, захищати їх від наруги ворогами Церкви.

Особлива комісія з духовних осіб, мирян, представників судової влади, експертів-медиків та одного хіміка оглянули прах і кістки святителя, що збереглися після пожежі, і побожно склала останки в спеціальний ковчег. Почався новий період земної слави святителя.
Відразу після пожежі у багато разів виросло число його шанувальників, збільшилася кількість панахид, вже перед ковчежком. По руках прочан і раніше ходили підписні листи з вимогою якнайшвидшого прославлення угодника Божого, тепер їх кількість значно збільшилася.
З глибоко повчального житія святителя Софронія, ми можемо побачити, як горів цей світильник Церкви Христової і не згорав, сяючи світлом Благодаті Божої, яка спочивала на ньому не тільки протягом всього його многотрудного житія, але і після блаженного упокоєння.

Повну версію православного календаря на 2020 рік можна переглянути тут

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram

Редактор: Наталія Шморгун

12-04-2020, 09:00

0 1 292