Протягом 1941-1942 років депортували до Трансністрії 90 284 буковинських євреї, з яких не повернулися додому дві третини.
У Чернівецькому музеї історії та культури євреїв Буковини зберігаються невеличкі вісники спогадів очевидців Голокосту, які неможливо читати без сліз. "Ці спогади про те, як одні люди вбивали інших, про те, як вбивали євреїв, – пише голова товариства єврейської культури Леонід Фінкель. – Цей жах поселився в наших серцях назавжди. Крики мертвих ось уже багато років чує кожен із нас, їх чує весь народ. Моє дитинство припало на ті страшні роки, коли за один день ми ставали старшими років на сто".
"Було дуже холодно і голодно"
"У 1941 році я з батьками, бабусею, дідусем, братом і сестрою проживали в Чернівцях. У жовтні було організоване гетто, куди серед інших помістили всю нашу сім’ю, – згадував Нухім Бендит. – Через два або три тижні нас підняли серед ночі, дозволили взяти лише ручний багаж і в складі великої колони під румунською охороною погнали по нинішній вулиці Барбюса (зараз Синагоги) через Калічанку на товарну станцію. Під дулами автоматів нас завантажили у товарні вагони і повезли в молдавське містечко Маркулешти. Там нас вигнали з вагонів, відібрали все цінне і погнали пішки в Косоуцький ліс. По дорозі над нами знущалися, ми бачили трупи розстріляних людей…"
"У жовтні 1941 року закінчилося моє дитинство. Нас вигнали з рідного дому і змусили жити в єврейському гетто, – зі спогадів Сільви Шибер. – В маленькому приміщенні жило чотири сім’ї, було дуже холодно і голодно. Потім нас посадили у товарна вагони і повезли невідомо куди. Висадили в Атаках і кинули на березі Дністра під сильним дощем… Нас помістили у будівлі колишнього клубу, стояли 30-градусні морози. Люди спали на голій підлозі, щоранку виносили трупи".
"Нас погнали на вокзал, завантажили в холодні вагони. Матері шукали своїх дітей, які плакали. Куди везуть – ніхто не знав, – згадувала Сара Вишневська. – Через години дві потяг зупинився. Нас повели полем до Печерського табору смерті. Із всієї нашої сім’ї в живих залишилася тільки я одна".
"По дорозі померли мої мама і сестра. Дуже багато людей залишилося на цій дорозі, – свідчила Регіна Чемелінська. – Батько і брат лежали з обмороженими ногами, по яких повзали воші. З осені до весни 1941року в живих залишилася лише четверта частина людей, яких сюди зігнали".
"Ніколи не забуду стогони старих людей і плач дітей, – зізнався Абрам Васерман. – Без води та їжі люди падали з ніг, а кінний конвой бив нагайками і прикладами автоматів тих, хто відставав. Так по-звірячому була замучена моя бабуся Фейга, і ми навіть не знаємо, де вона похована".
Муся Готфрід не знає, де могила її батька, який помер в таборі від тифу. "Щодня помирало по 100 людей. Їх збирали і скидали на купу. Наступного дня приїжджала підвода, – згадувала жінка. – Ми з сестрою теж перехворіли тифом, опухли від голоду. Дивом залишилися живі".
"Не хочу вмирати! Ні!"
Хана Трахтман проживала у Сокирянах з батьками, сестрами, братами, чоловіком, двома дітьми. В таборі загинули майже всі її рідні. Вижила вона, сестра і брат. "Моя сестра Естер померла вночі в свинарнику, – згадувала жінка. –А дворічна донечка померла на моїх руках від голоду, її навіть не дозволили поховати. Щоночі помирали люди".
"Нас помістили у колишній корівник без їжі та води, було дуже холодно, – розповідала Салі Фішер. – Почалася епідемія тифу, яка забрала більшу частину людей. Померла і наша мама".
"У колгоспний корівник помістили десь три тисячі людей, дві з половиною тисячі з них померли протягом зими від голоду та холоду, – розповів Яків Шпасер. – Серед них – моя мама, сестра і брат".
"Люди гинули тисячами. Так померли мої батьки. Я залишився з молодшим братом на руках", – зі спогадів Мозеса Фрухтера.
"Ми жили під відкритим небом. Мама вирішила вийти за загороджену зону, щоби поміняти останню хустку на шматочок хліба, її розстріляли, – згадувала Голда Грушанська. – Моя сестра захворіла на тиф і померла. Чоловіка вивезли невідомо куди".
З розповіді Ефімії Розенблат: "Найважчою була зима 1942 року. Людей спочатку ховали на цвинтарі у братських могилах, а потім у ровах, які ми самі копали. Першими померли дві моїх тітки, але ніхто не зронив і сльозинки. Кожен чекав своєї черги".
До весни 1942 року втратила всіх своїх рідних Зіна Рабинович. У депортації померли її батьки, сестри, брати, племінники – всього 18 осіб.
Важкі спогади Рейзи Арбетман: "Першими захворіли і померли батьки чоловіка. Потім померли від дизентерії чоловік і його сестра. Захворіла сама, довго лежала без свідомості, а коли опритомніла, то біля мене лежали мертві двоє моїх дітей".
У концтаборі на Вінничині 16 грудня 1942 року померла від тифу депортована чернівчанка Зельма Меєрбаум-Айзінгер. Їй було лише 18. "Я хочу жити, я хочу сміятись, дітей родити. Хочу боротись, творити, кохати. Я хочу небо на руки взяти! Дихати вільно, співати пісні! Не хочу вмирати. Ні! Ні!" – ці рядки юної поетеси датовані липнем 1941 року. У цьому таборі також загинули батьки Зельми і Пауля Целана.
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
