У кабінеті художнього керівника Буковинського ансамблю пісні і танцю, народного артиста України Ярослава Солтиса стіни завішані світлинами з виступів колективу.

– Це лише невеличка частинка, бо всі неможливо вмістити – їх тисячі. За цими фото можна простежити, де ми гастролювали, з якими відомими людьми зустрічалися, – каже пан Ярослав. – До речі, нині виповнюється 50 років, як я прийшов в ансамбль. Це було другого грудня 1969-го. Після служби в армії я звернувся до Тернопільської філармонії, але мене не взяли. Тоді поїхав до Чернівців. Пригадую, був вівторок, бо моя бабця сказала не їхати в понеділок – важкий день для починань (сміється, – авт.).



Думав, що тимчасово, а виявилося – назавжди. Все моє життя фактично минуло на сцені та колесах. І далі так минає... Перебуваючи сьомий рік на посаді художнього керівника ансамблю, відчуваю велику відповідальність за людей. Хочеться підтримувати той високий рівень, який був за Андрія Кушніренка.

"Гастролі тривали місяцями"

– За 75 років Буковинський ансамбль, напевно, дав тисячі концертів…

– Не лічив, але виступів справді було дуже багато. Колись концертами займалися дві організації. Всі колективи і співаки працювали при філармоніях, виступати самостійно не можна було. Поїздки організовували по Україні та за її межами. Ми виступали у великих залах, сільських клубах, на колгоспних токах і майданах. Інколи гастролі тривали місяцями. Якось поїхали взимку, а повернулися, коли вже листя на деревах розпускалося. У Чернівцях на вокзалі нас зустрічали діти з квітами, а ми виходимо з вагонів у шубах, хутряних шапках…

Наш ансамбль об’їздив не лише всю Україну, а й увесь Союз. Ми були своєрідною візитівкою краю, популяризували буковинські пісні й танці. На наших концертах завжди були аншлаги. Особливо добре приймали нас у російських регіонах, де проживали українці. Люди плакали, дякували нам, запрошували в гості. До Казахстану їздили, як до себе додому. Часто бували в Естонії на декадах української культури. Здавалося, що потрапили в зовсім інший світ. Там уперше побачили "шведський стіл" з маленькими бутербродами на шпажках. А ми такі голодні після концерту… Виступали в Тбілісі, Баку, Єревані. На місцевих базарах нас пригощали домашнім вином. Поки дійдеш до кінця, то так "накуштуєшся" (сміється, – авт.).

Неодноразово виступали в Румунії, Німеччині, Італії. Скажімо, три роки тому їздили у польське місто Закопане на фестиваль гірських районів світу. Приймали нас дуже тепло. У костьолі навіть відбулася молитва за Україну. Підходили італійці, тиснули руки, казали: "Ми вас підтримуємо". Було приємно, що люди за кордоном хочуть добра для нашої країни. Кожен колектив на фестивалі мав приготувати свої національні страви. Ми наліпити вареників, наварили борщу, привезли самогон. Охочих спробувати їх виявилося так багато, що поліція змушена була наводити лад (сміється, – авт.).



– Костюми із собою возили?

– Звичайно. Їх було дуже багато. До кожного танцю – свій костюм. Філармонія мала кілька автобусів, куди все складали. А коли їхали потягом, то завантажували у спеціальний вагон. Пригадую, якось виступали в Сухумі. А тут сказали, що треба терміново прибути до Києва на святкування 60-ліття композитора Степана Сабадаша. Нас посадили в літак, а прохід заклали великими ящиками з костюмами. Зараз таке навіть уявити не можна.
"Артисти їздять на заробітки"

– Зарплати вистачало на проживання?

– Наші артисти завжди отримували мінімальні зарплати. Виживали за рахунок гастролей. Добові були два карбованці 60 копійок. Ми шукали дешеві робочі їдальні, а на заощаджені гроші купували дітям мандарини, апельсини, іграшки, продукти. Коли їхали через Москву, Мінськ чи Київ, то обов’язково забігали в універмаги. Бачили чергу, швидко ставали наприкінці, а вже потім запитували, що продають (сміється, – авт.). Жінки здебільшого купували одяг і взуття. А ми з Миколою Бакаєм обходили книжкові магазини.

– Скільки зараз артистів виступає в Буковинському ансамблі?

– Приблизно 70 осіб: співаки, танцюристи, музиканти. Проте нинішня ситуація досить складна. Гастролей практично немає, бо це величезні кошти. Буває, що обмінюємося концертами з філармоніями інших обласних центрів. Зарплати невеликі, сім’ю на них не утримаєш. Тому люди змушені підзаробляти в ресторанах, на весіллях. Дехто звільняється та їде на заробітки за кордон. Раніше артистам давали квартири, а зараз треба придбати за власні кошти.

– Не боїтеся, що ансамбль може взагалі розпастися?

– Ой, цей дамоклів меч висить над нами постійно. Обласна влада допомагає, як може, нещодавно виділили гроші на нові костюми. Натомість міністерство культури нас взагалі не підтримує. Складається враження, що ансамбль стискають, наче обручем, поки він сам не розпадеться. Подібна ситуація – у багатьох народних колективах, які ще тримаються на ентузіазмі. Це такий парадокс, коли в незалежній Україні нищать народну пісню, танець, музику. Це ж наше коріння, яке сягає віків, а його хочуть обрубати. Якось на гастролях один француз сказав мені: "Ви ще будете жити так заможно, як ми, але можете, як ми, втратити свою духовність і не повернете її вже ніколи". І в мене серце болить, що до цього йде.

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram