Ще кілька місяців тому міністр і актор, а зараз – лише актор Національного академічного драмтеатру імені І. Франка у Києві, Євген Нищук сумував за світом мистецтва.
Тому зараз він весь у роботі. У театрі Франка саме ставлять виставу "Украдене щастя", де Нищук гратиме Михайла Гурмана, пише molbuk.ua
Минулого тижня Євген Нищук побував у Чернівцях із моновиставою "Момент кохання". В ексклюзивному інтерв’ю "МБ" ексміністр розповів, чим пишається за міністерську каденцію, чи розвиватиметься українське кіно і як у його родині виховували дітей справжніми українцями.
"Зараз я у перехідному стані"
– Євгене, зізнайтеся, як живеться ексміністру зараз, вільніше?
– Очевидно, що після такого напруженого графіка державної роботи ніщо не минає безслідно. Навіть на психофізичному рівні залишився встановлений ритм життя. Прокидаєшся вранці і думаєш: у тебе зараз комітет чи засідання уряду. А потім згадуєш: та вже не треба, а не спиться. Аналізується пройдений шлях, що не встиг зробити, що треба відстояти. Зараз я у такому перехідному стані. Але творчість і сцена рятують у тому сенсі, що не припускають і натяку на депресію. В цьому сенсі творчість є рятівним колом. Зараз, окрім тих двох-трьох театральних робіт, які йшли тоді, коли дозволяв державний графік, у рамках 100-річчя театру Франка розпочинається робота над постановкою "Украденого щастя" за Франком. Режисер – Дмитро Богомазов. Гратиму Михайла Гурмана. Це серйозна велика робота. Це не реконструкція тієї вистави, яка колись була на сцені театру Франка, а нова робота. Але, безперечно, все, що відбувається у культурному та суспільному житті, мене не полишатиме. Також часто запрошують читати лекції на тему "Людина мистецтва у суспільному житті". Колись, ще у 2014 році, мене запитували, а чому ж ви – актор, а пішли в політику? Зараз же пів Верховної Ради "нашого брата". Хоча, звичайно, є різниця: люди із шоу-бізнесу і люди з академічного мистецтва.
- Які проєкти залишилися не реалізованими?
– Для мене дуже важливо, що за цей короткий термін – три роки – мені вдалося впорядкувати роботу і міністерства, і галузі культури. Створені нові інститути. Це відстояне мною Державне агентство з питань кіно. І Український культурний фонд, що дав можливість фінансування різних проєктів. Це й Інститут книги, почалася прозора закупівля книг і поповнення бібліотек. Надалі ще планував Інститут музейної справи, Інститут сучасного театру. Важливі самі ці інституції, і головне – щоб не зникли вони, а не конкретні персони.
– А що є побоювання? Щодо Інституту національної пам’яті, то звільнено його голову, але сам інститут урядовці обіцяють зберегти…
– Щодо прогнозів говорити ще рано. Я намагаюся зараз не коментувати дії нових посадовців. Вважаю, що треба дати час і трішки побути збоку, так буде етично. Більше того, я радий, що мій наступник – пан Бородянський – оцінив наші зрушення щодо створення інституцій, йому це заімпонувало. Всередині міністерства у нас було створено сім головних директоратів: директорат мистецтв, європейської інтеграції, мовної політики… Міністерство культури – чи не єдине відомство, яке завершило цю реформу всередині себе. І цим ми здивували команду, яка прийшла після нас.
– Останнім часом дуже активно всі обговорювали учать хору Вірьовки у "Кварталі". Як ви на це дивитеся?
– Безперечно, тут є помилка керівника. Власне, він і взяв на себе провину. Однозначно, не варто долучатися до подібних ініціатив колективу державного рівня. Дуже важливо, що від помилки керівника не повинен постраждати колектив. В цілому інші колективи можуть також потрапили в немилість, і їм можуть припинити фінансування. А припинення фінансування – це дуже ризикована річ. Для підтримки будь-яких інших колективів, які хочуть про себе заявити якраз і був створений Український культурний фонд. Колективи, які є візитівкою країни, мають державою підтримуватися. Так, є думка: "А, та вони були створені за Союзу". Так, але навіть самі керівники кажуть: "Ми запам’ятали те слово, яке нам говорив Євген Миколайович – ребрендинг". Отож вони почали змінюватися: повертатися до автентичних костюмів, творів, змінювати репертуар, покращувати представлення себе через рекламу. І результат був очевидний. Зараз ансамбль Вірського з новою програмою спокійно збирає палац "Україна", хор Вірьовки – 8 тисяч у Палаці спорту. Так, це був показовий прецедент, з кого треба винести урок. Певний імідж, діяльність зобов’язують бути обережним і вдумливим щодо кожного кроку. Я свого часу, коли починалися політичні кампанії, збирав керівників колективів і застерігав їх, аби не втягувалися в політичні процеси.
"Позиція батьків – це і була моя історія України"
– Щодо українського кіно. Дехто каже, що зараз воно може не так активно розвиватися…
– В мене є певні перестороги. Бо насправді можу пишатися, що за моєї каденції відбувся певний прорив у відродженні українського кінематографу. І коли ми чули критику на адресу тих чи інших прем’єр, іноді навіть руйнівну, то я казав: "Шановні, ще три роки тому ми взагалі не мали що критикувати саме з українського кінопродукту". Був один проєкт на рік-два. Тепер мало не щомісяця маємо нову кінопрем’єру, отож відроджений процес, який руйнувався зумисне багато років. Він підмінявся російським "милом". Наші студії були заповнені продакшнами з Росії. Ми використовувалися як, даруйте за сленг, сировина. Цього тижня відбулася прем’єра повнометражного фільму "Додому". Наприкінці місця вийде фільм у копродукції з Польщею та Англією, в нашій версії, – "Ціна правди", у світі – "Містер Джонс" (на тему Голодомору в Україні).
Ми маємо робити фільми не пропагандистські, а ті, які виховують людей. Сподіваюся, ця динаміка не втратиться. Колись у головних ролях ми ніколии не бачили українських акторів. Тепер на них ходять у театр, бо бачили у кіно. Це дуже важливий ланцюжок. Десь буде послаблення – і знову зайдуть тихенько продакшни. Зараз виходить багато фільмів у копродукції з іншими країнами. Ми починаємо говорити однією мовою із західним світом. Я особисто підписав багато угод з різними країнами. І одна з останніх, вже за президента Зеленського, – з Канадою. Я говорив і про їхню участь у реформуванні наших кіностудій. У нас багато історично спільного. Я не думаю, що, якщо я не міністр, хай після мене все пропаде або ж інші роблять все не так. Я витримую паузу, ще закороткий термін обговорювати. Побачимо, як воно буде. Коли запроваджуватимуть якісь неприпустимі речі, то буду реагувати.
– Але розвиток кіно вимагає великих коштів…
– Як міністру, мені вдалося збільшити бюджет на кіно і на телесеріали: з 24 мільйонів у 2014 році до понад мільярда гривень у 2019-му. На запитання деяких кінематографістів: "Євгене, ти що хочеш фінансувати тєлік?" я відповідав: "Я спілкуюся з пересічними громадянами, вони кажуть: "О, от ви відроджуєте кіно, а дивіться, що показують на тому каналі чи на іншому". От як простим людям пояснити, що то є повний метр, а це телеформат? І ми пішли на те, щоби фінансувати і телесеріали. Але за умови, що це буде український продукт з українськими акторами. По-іншому картинку не змінити, потрібна інвестиція держави. Боюся, що ми знову повернемося до того, що, мовляв, кіно не окупиться і знову продадуть на Росію. Я кажу: "Я уклав договір з іншими країнами, ідіть на той ринок, робіть спільний продукт". Зважаючи на ситуацію, що від російської зброї гинуть тисячі українців.
– До слова, про українських воїнів. Ми бачили, як їм "тикав" президент, і часто чуємо думку, що наші воїни нас захищали, а потім їх ще й винними зроблять. Ви росли у родині воїна УПА, на якій історії вас виховували?
– В моїй родині на тему УПА був дуже великий гриф "заборонено", навіть після проголошення незалежності України. Батько боявся щось згадувати, боявся, що від цього постраждає родина. З одного боку, це завжди великий страх, з іншого, він міг про це не говорити, але своїми діями виховував нас в дусі свідомих українців, які, незалежно від системи, мають виборювати право жити вільно у своїй країні. У 90-х батько вже зрозумів, що якісь речі є незворотними, що до радянської влади ми вже не повернемося. Але він завжди казав: "Ми ще не маємо Української держави. Незалежність ми маємо на папері".
– Батько довго воював?
– Десь півтора року, пішов в УПА у 17 років, мав поранення, став інвалідом. Я дуже пізно народився, батькові було майже 50. У мене є два старших брати. Його і мамина позиція – це і була історія. Цього року минає рік, як матінки не стало. Я говорив на прощанні про те, що мене запитували на Майдані, чому я тут. І розповів такий випадок. У 1989 році в Івано-Франківську почалася перша хвиля виступів, всі зібралися у сквері Січинського.
Колона мала йти містом, і, щоб не було провокацій і зіткнень із міліцією, у перших рядах йшли жінки з думкою, що так міліція нічого не посміє зробити. Та коли проходили повз міліціонерів, моя матінка отримала кийком, і їй розбили голову. Очевидно, коли мама прийшла додому з розбитою головою, то у моїй юній пам’яті це закарбувалося. Не треба було нічого говорити, я побачив наглядно. Я мав тільки одну історію України, і мені більше не потрібно було. Тому я й опинився на Майдані.
– Часто згадуєте дні Євромайдану?
– Часто… Пригадую, як до нас прийшов Блаженніший Любомир Гузар, я стояв біля нього, і він сказав: "Не гріх боронити свою гідність, свою державу". Ці речі не забуваються. Більше того, вони будуть супроводжувати все життя і накладати на мене відповідальність: коли маю чи то державну місію, чи то громадянську. Зрештою, це мій досвід, який втілиться в моїх образах на сцені і в кіно.
– Як сприйняли у театрі Франка колишнього міністра культури?
– Ми насправді завжди були нерозривні. Я ніколи не робив різниці, і коли був міністром, і коли ні. Завжди мав гарне спілкування із колегами. Єдине, тепер вони мені кажуть: "Ми тебе називали Євген Миколайович, а тепер можемо просто Женя". Цього спілкування з людьми мистецтва мені насправді бракувало. Бо вони – провидці, які несуть вічні цінності, за які ми боремося.
Наталія Фещук
З досьє "МБ"
Євген Нищук – актор театру та кіно, народний артист України. Міністр культури України з 27 лютого до 2 грудня 2014 року та з 14 квітня 2016 року до 29 серпня 2019 року.
Народився 1972 року в Івано-Франківську. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (майстерня народної артистки України Валентини Зимньої).
Актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
Був "голосом" Помаранчевої революції та Євромайдану.
Дружина Оксана Батько-Нищук – акторка, померла 2016 року. Синові Олексі наразі 25 років.
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
